Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Мене обгортає коконом щастя, коли автівка повністю зупиняється. Уже стає не так холодно, та і ноги перестають боліти. Наповнююся надією, що зараз під'їду до найближчого населеного пункту, а там якось розберуся, що робити далі.

Але коли авто почало швиденько здавати назад, то мозок якось перемкнуло на наступне:

- А якщо подумає, що я повія?

На короткий відрізок часу уявляю, як я нині виглядаю. Таке собі видовище. Закуцьорблена, мов бабця, заплакана та на підборах, які зовсім не личать до мого прикиду. Про зачіску мовчу. Уже давно на голові неохайний хвіст, а щось страшне - розпатлана.

Авто зупиняється біля мене та опускається скло. За кермом чоловік та доволі симпатичний, а якщо не соромитися думок, то вродливий. Мигдалеподібні очі, чіткі вилиці, прямий ніс, середньої пухкості вуста, а волосся світле - платинове. Вперше у житті бачу таке, але нема часу коли розглядати незнайомця.

- Я не повія, - одразу випалюю.

- А я хіба питав "скільки"? - чую голос, а його очі уважно оглядають мене. - Також тут повії не стоять - у них інші місця для їхньої «важкої» роботи. - зупиняється, але одразу продовжує. - Що у тебе сталося?

- Авто зламалося - двигун задимів… А тепер йду додому, телефон сів... Не можу зателефонувати рідним, - брешу. - Можеш мене підвести?

- Я не бачив жодного авто на узбіччі поки їхав, - не зводить із мене примітливого погляду.

- А я ненароком з’їхала з дороги…

- У ДТП потрапила?

- Ні, - мотаю головою. - Ну майже… Я їхала, їхала… А там перед автівкою виплигнув заєць, та я руль у сторону - залетіла до рову, - лепечу з перервами.

- Хіба? – перепитує. - Ти ж секунду назад сказала, що двигун задимів?

- Так він задимів, - виправдовуюся. - Після того, як до рову втрапила. Пішов такий сизий та густий.

- А яке у тебе авто?

Ступор.

- Renault Passat, - вибовкую.

- Цікава модель. Вперше таку чую.

- Яка є, - усміхаюся.

Видно, що не вірить мені. Хоч його обличчя спокійне, але пронизливі очі верещать, що не довіряють. Я погана актриса. Не отримати мені «Оскар».

- І ти зараз йдеш додому? - уточнює.

- Так.

- Мені здається, що тобі треба до лікарні, щоб тебе перевірили на алкоголь та на струс мозку, бо ти щось незв'язне говориш.

- Та я твереза, мов піп у неділю на службі! - обурююся. - Хочеш - дихнути можу!

- Не хочу, - хитає головою.

- Підвезеш? - стою на своєму.

- Тільки до лікарні.

Лікарня не входить до моїх планів. Ну зовсім. Попався ж дивний.

- Добре, - погоджуюся. - Але там я уже сама - не треба за ручку водити.

- А я не думав подібного, - кидає таку відповідь. - Мені є чим вдома зайнятися.

- Дякую, - вичавлюю усмішку на своїх холодних, мабуть, уже синіх, мов сливка, губах.

- Подякуєш, коли привезу, а тепер - сідай.

Я швиденько обходжу авто та вмощуюся на переднє місце. Одразу Роздивляюся салон та шурупаю, а машинерія далеко не дешева. Я абсолютно не петраю в автівках, але бачу по шкірному салону та його стилю, що на таке простій людині треба триста років спину гнути, а при цьому всі зароблені гроші відкладати та навіть на їжу та одяг не витрачати. Хоча чоловік біля мене не простий - сірий костюм говорить, що персона він важлива. Либонь, бізнесмен, депутат чи може син мільйонера.

- Щось не так? - запитую я, коли помічаю, що він якось уже ну дуже уважно пронизує мене поглядом. Це починає викликати нервозність. Чого так вилупився? Невже погане думає? Ось реально ще скаже за поїздку тілом розраховуватися…

- Треба пристебнутися, - відповідає та розвіює недобре на думці. - Бо хто його знає - ось знову вискочить заєць чи лисиця…

- Сподіваюся, що не вискочить, - тягнуся до паска та клац. Тепер я надійно притиснута до сидіння.

І тільки після цього він заводить двигун та їде. Яскраві фари прорізують темний вечір, і я спостерігаю за цим. Але час від часу боковим зором огортаю незнайомця.

Якась у нього така зовнішність цікава, що очі самі лізуть до нього. Хочуть роздивитися.

Але топлю у собі це бажання, адже через десять хвилин, а може навіть менше розпрощаємося. Подумки побажаю йому міцного здоров'ячка, адже не кожний зупиниться та підбере дівчину у такому вигляді, як нині я.

- Як себе почуваєш? - вимовляє він запитання, десь через п'ять хвилин. Ми досі їдемо лісом. - Голова не болить?

- Ні… Усе нормально. Думаю, що нічого серйозного. А що?

- Просто цікавлюся, - відповідає, та ми раптово заїжджаємо до якогось населеного пункту. Бо тепер не дерева по обидві сторони, а симпатичні будиночки за високими парканами. – Ти ж у ДТП потрапила. Може нічого не болить через шок, але огляд медика потрібний.

- Угу, - дивлюся у сторону та розглядаю вулицю, якою повільно крадемося, мов кіт до мишки. Я звісно посвідчення водія не маю, але здається, що у населених пунктах можна їхати не більше за 50 кілометрів за годину.