Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Отже, ти сказала, що хочеш серйозно поговорити, – сідає Каріна навпроти мене. – Я уважно слухаю тебе, рідненька.

Пройшло вже три дні з моменту укладання вдалої угоди на роботі.

І всі три дні я просиділа у Каріни у квартирі.

Мій шеф помітив, у якому стані перебуває моя машина, і змилостивився, дозволив відгуляти три дні відпустки, що залишилися з літа, щоб «вирішити проблеми з авто». Фірма невелика, тому за документами ми проводили місячні відпустки, а насправді розбивали їх на кілька частин. Якби я закинула роботу на місяць, постраждав би бізнес-процес…

Тож, у триденній відпустці я таки доїхала до СТО, але…

Крім того, нічого корисного не зробила. Я майже не виходжу з квартири, переживаючи черговий виток душевних мук.

Десь я читала, що шокові стани проявляються хвилями.

Мабуть, психологи не збрехали.

У понеділок полегшало.

Я навіть хвилин двадцять серйозно думала, що зможу пережити розлучення.

Робота відволікала. Крім того, вона залишалася, напевно, єдиною сферою життя без Даміра. Але робота ніколи не претендувала на місце головної сфери.

Я не бізнес-леді, яка підніметься кар'єрними сходами, жертвуючи сім’єю.

У вівторок емоційний маятник знову хитнувся вниз.

Каріна пішла на роботу, і я засумувала в чужій порожній квартирі.

– Але якщо чесно, Віталіно, я вважаю, що в першу чергу ти маєш поговорити з Даміром, – не утримується Каріна. Вона поволі наливає нам повні чашки кави і сідає за стіл. – Неправильно, що… Все перебуває у підвішеному стані. Він хід зробив, сказав, що хоче отримати розлучення. Ти маєш вирішити, чи будеш…

– Я дам йому розлучення, – стомлено прикриваю очі рукою.

– Правильно. Нехай котиться на всі чотири боки.

Я дивлюсь на неї крізь пальці на обличчі.

– Розумієш… – зітхає Каріна. – Я вірю, що зраду можна пробачити. Живий приклад, мама. Я тобі розповідала, як батько ледве навколішки не повзав по хаті, щоб вона не виперла його за двері. Але я не вірю, що чоловік, який зрадив один раз, більше не робитиме цього. Мій тато гуляв роками, все моє дитинство. Доходило до того, що він при мені не ховався! Бувало, виходив із спальні з якимись жінками і казав, що це наче «по роботі». Він знав, що мама проковтне все це.

– Я пам'ятаю, – підсуваю каву. – Але я не зовсім… Справа в іншому.

Щоб прощати чи не прощати зраду, її спершу слід осмислити.

А я поки що не можу.

Не минає відчуття, що я перебуваю у паралельній версії свого життя.

– Я тебе слухаю.

Вона також робить ковток напою. Дивиться на мене на всі очі.

Я впевнена в Каріні, знаю, що вона не буде говорити про вагітність.

Якщо попрошу, нікому не скаже.

Я боюся зізнатися не через наслідки, я… боюся за умовчанням. Дитина – велика відповідальність та головна мрія чоловіка. Я скривджена, але Дамір ні… Він не захоче зникати з життя дитини.

– Того дня, коли я повернулася додому раніше і… Все це сталося, – починаю говорити. – Я відпросилася раніше, отримавши повідомлення з клініки, де таємно здала аналіз крові на ХГЛ. Я мала затримку дванадцять днів. Я одразу не надала цьому великого значення, через проблеми з гормонами цикл у мене і раніше був нерегулярним. Я зробила тест на вагітність. Він показав дві смужки… Але помилкові тести в нашій історії з Даміром теж бували. Я нічого йому не казала і на одинадцятий день здала кров.

Каріна голосно охає і прикладає долоні до обличчя.

– Тільки не кажи, що…

– Я вагітна.

Вона видихає.

Дивиться на чашку такими очима, наче на ній виявився тарантул, а потім вже піднімає очі на мене. Смикає плечем.

– Я не знаю, вітати тебе чи… – Її голос звучить розгублено.

– Привітати все-таки варто, – вимучую я радісну посмішку. – Дитину хотів не лише Дамір… Я теж хотіла… Хочу стати мамою. Малюк бажаний, незважаючи на обставини…

– І що ти збираєшся робити?

– Якби я знала, – я опускаю голову на складені руки на столі.

Якби вирішила цю дилему, змогла б рухатися далі. Або з розумінням, що мені доведеться й надалі спілкуватися з Даміром через дитину, або попрощавшись із ним назавжди. Важкий вибір.

– Ти маєш сказати Даміру.

Я настільки не чекаю почути від неї такі слова, що здивовано скидаю голову.

Моргаю.

Чи не почулося мені?

Каріна жодного разу не виступала адвокатом Даміра за останні кілька днів.

– Він же зрадив мене… Назвав…

– Чоловік твій виявився повним покидьком, я не сперечаюся.

– І?

– А як ти збираєшся приховати свою вагітність від нього, Віто? – продовжує вона. – Якщо не скажеш зараз, буде тільки гірше, адже це його дитина… Я у твоєму оточенні, напевно, єдина людина, здатна зберігати секрети. Навіть твої батьки відразу ж тебе здадуть чоловіку.

– Ти так думаєш?

– А ти ні? – Вона пирхає і відкидає світле волосся. – Вони у захваті від Даміра. Я сама донедавна вважала його, вибачай, але класним хлопцем, тож…

– І що ж мені робити?

– Ну, у тебе два варіанти, люба. Перший – зізнатися. Ну і вирішити, нарешті, для себе, яким ти бачиш своє майбутнє. Вирішити ти маєш до того моменту, коли розповіси йому про малюка…

– Чому?

Голова зовсім не працює.

– Тому що проблеми виникли через відсутність дитини. Дамір списав тебе з рахунків, думаючи, що ти не народиш йому дитину. Дізнавшись, що ти вагітна, Дамір вже не захоче розлучатися, розумієш?!

– Я не… Тобто… Як не захоче? Він не кохає мене. Більше не…

Беручи паузу, я роблю ковток.

Я побудувала такий самий причинно-наслідковий зв'язок, що й моя подруга.

Але для мене він виглядає інакше.

Я не відразу змирилася, що завагітніла саме після того, як Дамір зруйнував шлюб зі своєю «безплідною» дружиною зрадою. Але холодність, незворушність, його спроби, ніби спеціально завдати мені болю, говорили про відсутність почуттів. Любов пройшла. Я дійшла висновку, що моя дитина не заслуговує жити в сім'ї відчужених один від одного батьків.