Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємнича пригода в Стайлзі 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємнича пригода в Стайлзі" автора Агата Крісті. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 47
Перейти на сторінку:
колись була зелена сукня?

– Ні, сер.

– Ні мантії, ні накидки, ні… як воно називається? Пальто?

– Не зелені, сер.

– І ніхто більше в будинку не мав такого?

Енні задумалася.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– Цілком упевнена.

– Bien! Це все, що я хотів довідатися. Вельми вдячний.

Нервово хихочучи, Енні подалася геть із кімнати під скрип підлоги. Моє стримане напруження вирвалося на поверхню.

– Пуаро, – закричав я, – мої вітання! Це чудова знахідка.

– Що саме чудова знахідка?

– Звісно ж те, що не кава, а какао було отруєне. Це все пояснює! Звичайно, отрута не подіяла аж до ранку, оскільки какао випили посеред ночі.

– То ви гадаєте, що какао – зверніть увагу на те, що я кажу, – какао містило стрихнін?

– Звичайно! Та сіль на таці, що ж іще це могло бути?

– Це могла бути сіль, – відповів Пуаро спокійно.

Я знизав плечима. Якщо він вирішив так поводитися, немає сенсу з ним сперечатися. У моїй голові промайнула думка – уже не вперше, – що бідолашний Пуаро старіє. Потайки я мислив, що йому пощастило, позаяк він спілкується з кимось, хто має прийнятніший спосіб мислення.

Пуаро роздивлявся мене з якимось спокійним блиском в очах.

– Ви мною незадоволені, mon ami?

– Мій дорогий Пуаро, – холодно промовив я, – не мені вам указувати. Ви маєте право на власну думку, так само як і я.

– Надзвичайно поважна промова, – зазначив Пуаро, різко підводячись на ноги. – Я завершив свою роботу в цій кімнаті. До речі, чий це робочий стіл у кутку?

– Містера Інґлторпа.

– Ах! – Він невпевнено спробував відкинути верх. – Замкнуто. Та, можливо, один із ключів місіс Інґлторп відімкне його.

Він кілька з них спробував, крутячи й перебираючи їх умілою рукою, і зрештою із задоволенням вигукнув:

– Voilà! Це не той ключ, але він відчинить, якщо натиснути.

Він відкинув кришку стола і швидко пробігся поглядом по акуратно складених паперах. На мій подив, не розглядав їх, лише схвально мовив, зачиняючи стіл:

– Це точно, він організована людина, цей містер Інґлторп!

«Організована людина» – це, за визначенням Пуаро, найвища похвала, якою можна нагородити людину.

Я відчув, що мій друг уже не той чоловік, яким був, коли той почав незв’язно белькотіти:

– У столі не було марок, та могли бути, еге, mon ami? Могли бути? Так, – він обвів поглядом кімнату, – цей будуар нам уже нічого не розповість. Він нічого не виказав. Лише це.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і кинув його мені. Це був цікавий документ. Простий, трішки брудний старий конверт із кількома нашкрябаними на ньому словами, здавалося, не пов’язаними між собою.

Ось його факсиміле:

Розділ п'ятий

«Це ж не стрихнін, правда?»

– Де ви це знайшли? – з цікавістю запитав я Пуаро.

– У кошику для паперу. Упізнаєте почерк?

– Так, це почерк місіс Інґлторп. Але що це означає?

Пуаро знизав плечима.

– Не можу сказати, але наводить на роздуми.

У мене майнула дика ідея. Чи можливо, що місіс Інґлторп була божевільна? Може, у неї виникали неймовірні думки, може, вона одержима дияволом? І якщо це так, чи існує можливість, що вона вчинила самогубство?

Я саме збирався поділитися цими версіями з Пуаро, коли його слова збили мене з пантелику:

– Ходімо, – сказав він, – оглянемо кавові чашки!

– Мій любий Пуаро! На Бога, яка тепер із цього користь, коли нам відомо про какао?

– O là là! Те нещасне какао! – зверхньо вигукнув Пуаро.

Він розсміявся з явним задоволенням, піднявши руки до небес у награному відчаї, – жест, який я сприйняв як найгірший смак.

– І все ж таки, – сказав я з притиском, – позаяк місіс Інґлторп піднялася зі своєю кавою нагору, я не розумію, що ви сподіваєтеся знайти, хіба вважаєте можливим виявити пакетик стрихніну на таці з кавою!

Пуаро моментально прийшов до тями.

– Ходімо, ходімо, друже, – сказав він, схопивши мене попід руку. – Ne vous fâchez pas! [7] Дозвольте мені задовольнити свою цікавість чашками з-під кави, і я візьму до уваги ваше какао. То як? Домовилися?

Він був такий чудний, що я ледь стримував сміх. Ми попрямували до вітальні, де чашки з-під кави й таця залишалися в тому ж стані, що їх покинули.

Пуаро змусив мене відтворити сцену минулого вечора, уважно слухаючи й перевіряючи, чи всі чашки були на своїх місцях.

– То місіс Кавендіш стояла біля таці й наливала каву. Так. Потім вона підійшла до вікна, де сиділи ви й мадемуазель Синтія. Так. Ось ці три чашки. І чашка на камінній поличці, недопита, – то містера Лоуренса Кавендіша. А та, що на таці?

– Джона Кавендіша. Я бачив, як він її там поставив.

– Гаразд. Одна, дві, три, чотири, п’ять, але де чашка містера Інґлторпа?

– Він не брав собі кави.

– Отже, усі на місці. Хвилинку, друже.

З особливою обережністю він брав одну-дві краплини осаду з кожної чашки й запаковував їх в окремі пробірки, перед тим по черзі пробуючи кожен зразок. Його вираз обличчя якось дивно змінився. Я міг би його описати як суміш здивування та полегшення.

– Bien! – сказав він нарешті. – Це ж очевидно! Мав я один здогад, але, виходить, помилявся. Так, я помилявся. І все ж це дивно. Та нічого!

І, характерно знизавши плечима, з особливим розворотом плечей, він викинув те, що його турбувало, зі своїх думок. Я хотів сказати ще з самого початку, що його одержимість кавою приведе нас у глухий кут, але прикусив язика. Зрештою, хоча він уже мав багато літ, свого часу Пуаро був великою людиною.

– Сніданок готовий, – сказав Джон Кавендіш, заходячи з холу. – Мсьє Пуаро, поснідаєте з нами?

Пуаро прийняв запрошення. Я спостерігав за Джоном. Він уже майже повернувся до свого нормального стану. Шок від подій минулої ночі ненадовго його засмутив, але врівноваженість і самовладання незабаром повернулися до нього. Мій товариш не був наділений багатою уявою, як його брат, у якого її було в надлишку.

Ще з досвітком Джон був на ногах, надсилаючи телеграми, – одна з перших адресована Івлін Говард, – писав повідомлення в газети та й узагалі займався тими сумними обов’язками, які тягне за собою смерть.

– Можна запитати, як просуваються справи? – сказав він. – Ваші дослідження вказують на природну смерть моєї матері чи… чи ми повинні готуватися до найгіршого?

– Гадаю, містере Кавендіш, – мовив Пуаро, – що вам не варто тішити себе оманливими сподіваннями. Можете сказати мені точку зору інших членів сім’ї?

– Мій брат Лоуренс переконаний, що ми робимо багато шуму

1 ... 12 13 14 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємнича пригода в Стайлзі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємнича пригода в Стайлзі"