Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Читати книгу - "Називай мене Мері..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 77
Перейти на сторінку:
три пластика за краї однією лівою, відступив, ніби виконав команду на плацу.

— Каву? — не чекаючи відповіді, Зоя потягнулася до меншого стаканчика.

— Дві, — Кобзар кивнув у бік незнайомки. — Не бачив її тут раніше.

— Я так само, — знизала плечами буфетниця. — Вже майже годину сидить.

— Сама?

— Сама. Нічого особливого. Щось замовила, вийшла, зайшла... В неї проблеми, Олеж.

— Які?

— Якісь, — Зоя закінчила робити першу каву. — Хочеш, то розберися.

— Чому я?

— Чому б ні. Чула, на війні був.

— Недовго.

— Без різниці. З дівкою не те щось, Олеж. Забрав би ти її звідси.

Кобзар зовсім перестав будь-що розуміти.

— Я тут до чого?

— Ні до чого, мабуть.

— Мабуть?

— Точно ні до чого. Але, Олеж, ми ж люди свої. Хіба ні?

— Ми тут усі свої, — він жестом показав на компанію за першим столом.

— Бачиш. А вона чужа. В дівулі проблеми. Товчеться тут, ховається від когось, не інакше. Раптом знайдуть.

— Хто?

Зоя поставила другу каву, лягла грудьми на стійку, давши цим зрозуміти Кобзареві — треба нахилитися ближче.

— Не знаю. Не моє діло. І не хочу, щоб справа стала моєю. Око в мене гостре. З дівкою щось не так. Глядиш, завалиться сюди якесь одоробло. Почнуть розборки, з’ясовувати, хто кому чим завинив. Тікає вона від когось, не бачиш хіба?

— Перекинувся з нею парою слів на вулиці. Наляканою не виглядає. Трохи нарваною — є таке.

— А нарваність — вона від страху! — Зоя перейшла на гучний шепіт. — Голос у неї тремтить. Олеж, я тут працюю скоро десять років. До того — в іншому місці. Але такому самому, як розумієш, про що я. Знаєш, скільки мені років?

— Я не сватаюся.

— У мене чоловік, зять і онуки, — прошипіла вона. — Слухай, я те й роблю, що розливаю горілку людям. Не наливаю, саме розливаю, в ось таку тару, — вона з помітною огидою кивнула на гірку пластика. — Книжок не читаю, в газети хіба щось загорну. Зате ті, хто приходить до мене, як книга відкрита. Нехай вперше бачу того, кому ллю, й ніколи не побачу більше.

— До чого все це? — Кобзар говорив, прикипівши поглядом до дівчини, яка далі старанно робила вигляд, що нікого не помічає і до всього їй байдуже.

— До того. Люди, Олеж, в таких місцях п’ють лише з двох причин: радість чи горе. Навіть вони, — кивок у бік сталого гурту, — ніколи не так просто. У кожного частіше біда, ніж щастя. Вони не можуть сидіти з горем самі, кожен зі своїм. Тому тримаються тут, бо ніхто ні в кого нічого не питає.

— Ти психолог, Зоє. Не знав.

— Знатимеш тепер. Кажу ж: горілку розливаю. В мене оті психологи, з дорогущих больниць, можуть повчитися. Курси відкрию, ще й безкоштовні, — і знову без переходу: — Сталося в дівчини щось.

— Прийшла й горілки замовила?

— Чаю. Погляд, наче її побили. Чи гналися за нею.

— По очах прочитала, що в неї проблеми?

— Це теж. Але про труднощі сама мені натякнула.

— Тобто?

Зоя подалася назад, випросталася.

— Запитала, чи тут стоянка таксі. Я їй: збираються таксисти, правда. Далі вона — чи знаю я когось із таксистів особисто. Я така: всіх знаю. Ну, тоді вона — хто з них надійний, як я думаю.

Тепер дівчина дивилася просто перед собою. Кобзар смикнув головою, відвертаючись і відводячи погляд. Так роблять всі, кого заскочили за чимось непристойним, переважно за підгляданням.

— Що означає надійний?

— Спитала. Її треба вивезти звідси.

— Хай платить — хто завгодно повезе. Й куди завгодно.

— Те саме пояснила. Вона не сяде до того, кому не повірить на сто відсотків. І тут же попросила чаю, картоплі з котлетою. Потім ще чаю, потім кави. Я не вижену, поки замовляють.

— Чого чекає?

— Піди запитай. І слухай, Олеж, — буфетниця знову нахилилася ближче. — Раз ми вже при цьому, прислужися мені. Ми ж всі свої. Забери дівчисько. Чим довше стирчить тут, тим менше все це мене гріє. Ти ж надійний?

— Не знаю, чи такий, як треба.

— Такий, такий. Повір мені.

За дві кави Зоя нічого не взяла.

Хитнула головою, коли Кобзар поліз по гроші.

15

— Можна?

— Ні.

Олег сів навпроти незнайомки спиною до входу. Поставив перед нею стаканчик, вміст якого вже встиг захолонути. Дівчина не торкнулася. Олег ковтком спорожнив свій, поклав на стіл руки, переплівши пальці.

— Мені тьотя Зоя тут дещо розказала.

— Нічого так у тебе тітка.

— Отак, на ти відразу?

— Чому відразу? Знайомі вже.

Кобзар фізично відчув її напругу, в очах прочитав погано прихований переляк. Тут, хай навіть при тьмяному світлі, міг краще роздивитися її й помітити приховане березневою темрявою. Очі колишній опер назвав би особливою прикметою: не лише великі, а й глибокі. Рідкісний зелений колір робив її схожою на кішку, розкуйовджене волосся — на кішку дику, вуличну. Руки з довгими тонкими пальцями теж знали кращі часи, манікюр давній, але був. Зблизька побачив тонкі, трохи завітрені губи, акуратний прямий носик, дешеві сережки у вухах.

Шкірянка.

Довгий плетений светр.

Джинси.

Чобітки на низьких підборах.

І знову цей погляд зацькованої тварини.

— Не зовсім знайомі. Я Олег.

— А по батькові?

— Сама ж тицьнула. Хіба батька згадують тому, з ким отак запанібрата?

— Зважаю на різницю у віці.

— Не гарикай. Не у твоєму становищі.

— Яке воно в мене?

Розплівши пальці, Олег простягнув руку. Дівчина сіпнула правицю, проте не забрала, дозволивши накрити грубою широкою долонею.

— Дивись сюди, — заговорив Кобзар. — Ти шукала, хто забере тебе звідси. Чому саме звідси? Чому тебе треба вивезти? Куди? Ти не хочеш їхати з першим-ліпшим...

— Не можна заходити в ліфт із тим, кого не знаєш. Дівчині небезпечно сідати в чужу машину. Елементарні правила безпеки, в інтернеті найперше виринають при запиті. Або на безкоштовних курсах самозахисту для жінок розкажуть.

— Голову морочити не треба. Я себе назвав. Ти хто?

— Зови Мері, — почув після короткої паузи.

— Прізвисько?

— Чому? Я не блатна. Ти ж хочеш мене якось кликати, Олеже.

— Мері — по

1 ... 12 13 14 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."