Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Та найбільше боліла скорбота, підсилена почуттям провини. Корнелія задихалася від важких емоцій і сліз, що підступали до горла. Здавалося, весь світ звалився на неї в спробі задавити, як нікчемну комашку. Перед очима все плило й наче губилося в тонкій поволоці туману. Голова йшла обертом і незмірно нудило. Темрява й забуття були такими бажаними, що аж розпач пробирав душу. Однак боги залишалися незмінно байдужими до її страждань і змушували Еллі переживати кожну наступну нестерпну секунду.

Наступну годину принцеса провела, наче в прострації. Вона дозволила слугам робити зі своїм тілом усе необхідне. Навіть якби хтось надумав її тут і зараз зарізати – вона б не помітила та й навряд чи пручалася б. Смерть тепер здавалася ще більш жаданою. А проте, Корнелія не думала власноруч її наближати: не для того королева Аліша жертвувала своїм життям, даруючи єдиній дитині шанс на втечу.

Дівчина просто змирилася зі своєю долею, хоч образа – ні! – пекуча лють на власного батька назавжди засіла в її зраненому серці. Вона знала точно: тепер зробить усе можливе, щоб розчарувати його ще більше, не стане причиною успіху короля Сайріфії навіть якщо для цього доведеться до кінця своїх днів страждати.

– Ваша Високосте, ось, тримайте, лиш сховайте в якесь надійне місце, – пані Рошель – добра служниця покійної королеви – втиснула Еллі між пальців невеличку, розміром з пів долоні, скляну пляшечку з коричневою рідиною.

– Що це? – байдуже поглянула на неї бліда, як ніколи, принцеса.

– Протизаплідний напій. Гадаю, вам знадобиться, – ледве стримуючи сльози, боязко пошепки пояснила та. – Приймайте дві краплі з водою перед... статевим актом; якщо не встигли – чотири опісля.

– Дякую! – видихнула Корнелія, заховавши пляшечку вглибині вишуканого, проте невимовно тісного корсета.

– Якщо її знайдуть…

– Не знайдуть, – поспіхом запевнила принцеса, – не переймайтеся, ви не постраждаєте.

Дівчина прикипіла відчуженим поглядом до власного відображення й спромоглася на криву посмішку. На ній рід тирана перерветься. Що може бути прекрасніше?

Десь через чверть години новоспечена наречена кастірманського короля сиділа в темній кареті, оббитій дорогим оксамитом і щедро позолоченій. З нею їхала молода служниця Вівіан – одна з тих, які служили їй дотепер. Майбутній чоловік волів долати відстань між двома столицями в іншому екіпажі, що Еллі дуже втішило. Дорога обіцяла бути довгою, і стала б іще більш нестерпною в присутності ненависного нареченого. Дивувало лише те, що жоден із двох королів не додумався скористатися магокаменем. Або вони в них закінчилися, або такі цінні речі пошкодували витрачати на неї (хоча король Кастірману теж пересувався наземним шляхом).

Хай там як, насправді це не мало великого значення. Тут і зараз принцесі випала рідкісна нагода побачити землі, якими вона за правом народження мала би правити… якби народилася з яйцями. Тож тільки це тепер цікавило її, й ніщо інше.

***

Дорога зайняла рівно чотири дні. Щоночі вони зупинялися на ночівлю в новому заїжджому дворі. Варта сторожила Корнелію і в коридорі, й у самій кімнаті, що відверто спричиняло дискомфорт, але, зціпивши зуби, дівчина вимушено терпіла. Знала, що нічим не зарадить. Справді тішило лише те, що за весь цей час їй жодного разу не стало зле. Дні втікали швидко, й момент її цілковитої слабкості невпинно близився. Раніше поруч завжди була королева, однак не тепер…

З королем Артменом за стільки днів Корнелія навіть словом не перекинулася. Чоловік чомусь уникав її, навіть погляд його блукав деінде – тільки не поруч з нею. Це аж ніяк принцесу не засмучувало – навпаки, вона тішилася, що не доводиться терпіти надмірну увагу нелюбого чоловіка. Проте знала, що вічно так не буде. Рано чи пізно він прийде до неї, щоб зробити те, що чоловіки люблять понад усе.

Завдати болю.

Щойно екіпажі в супроводі військових перетнули територію колінорського замку, сірого й суворого, як великий бездушний камінь, Еллі не відчула жодного полегшення. Одна клітка змінилася іншою. Один кат віддав естафету другому. Крізь невеличке віконце в останні хвилини подорожі вона споглядала не надто мальовничу картинку тутешнього саду, обмеженого лише зеленими кущами, звичайними деревами, інколи плодовими, й вузькими кам’яними лавочками. Це місце складно поєднувалося зі словом «затишок», як і все довкола, пусте й чуже.

Король Артмен, покинувши свій екіпаж, зникнув за дверима замку, навіть не попіклувавшись про нову його жительку. Еллі, міцно стиснувши губи, вийшла на вулицю, зробила кілька глибоких вдихів і видихів, а тоді в компанії вірної служниці переступила поріг нової в’язниці.
На диво, кілька десятків слуг зустріли її низьким поклоном. Так, наче й справді шанували, ба навіть були раді вітати. Опісля немолодий камердинер коротко представив персонал і повів свою майбутню королеву до її нових покоїв.

– До офіційної церемонії одруження ви житимете в різних кімнатах, – втішив він її новиною, втім одразу ж розчарував уточненням: – Проте, не переймайтеся, вони суміжні.
Вони минули кілька коридорів, вісім разів підійматися сходами й раз скористалися надземним переходом, щоб перебратися до сусідньої вежі. Придворних у замку виявилося багато, увесь час хтось поважно кланявся, вітався й проводив новоприбулих зацікавленим поглядом. Надлишкова увага дратувала Корнелію, але жоден м’яз на її обличчі не виказав цього.

Відтак, вони опинилися перед високими двостулковими важкими дверима, виготовленими з якогось міцного дерева й оздобленими візерунковим різьбленням. Служниця з важкістю їх прочинила й пустила вперед свою пані. Першою трапилася вітальня, виконана в песимістичних темних тонах, із не надто привабливим інтер’єром. Ліворуч знайшлася спальня з великим ліжком під зібраним балдахіном, праворуч – гардеробна, куди слуги миттю занесли валізи. Була ще спільна вбиральня з ванною й туалетом, стилем нічим не краща за інші кімнати.