Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дим і попіл, Абір Мукерджі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

58
0
04.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дим і попіл" автора Абір Мукерджі. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 79
Перейти на сторінку:
побачив на порозі Енні.

Хай би як я її чекав, проте коли побачив, що вона стоїть на порозі, мов та грецька богиня, мені наче у сонячне сплетення вгатили.

Вигляд у неї був розгублений.

— Не думала, що ви самі приїдете,— сказала вона, увійшовши.— Можна було просто прислати констебля.

Я жодному слову не повірив. Якби вона хотіла констебля, просто зателефонувала б у місцевий відділок — офіцер був би тут уже за п’ять хвилин. Натомість вона зателефонувала мені до штаб-квартири.

— Мені не важко,— відповів я.— Що сталося?

— Бачили двері? — Голос її обірвався.

— Важко було не звернути уваги.

— Тоді погляньте на це,— сказала вона і попрямувала до передпокою.

Звідти я пройшов за нею до їдальні, а тоді в задню частину будинку. Там було розбите вікно, а на підлозі, серед блискучих осколків, лежала цеглина.

Я опустився на коліно й демонстративно оглянув каменюку. Люди очікують, що детектив оглядатиме місце злочину. Це, либонь, така ж невід’ємна частина його образу, як і значок. Отже, як та дресирована мавпочка, я з ентузіазмом виконав ритуал. Якби цеглина була новенькою, було б за що зачепитись. Можливо, поблизу щось будували і хтось поцупив її звідти, але цеглина була старою і потертою — як і більшість цегли в Калькутті. Звичайнісінька собі каменюка: червонувато-помаранчева, нічим не відрізняється від тисяч інших, через які чіпляєшся в напівзруйнованих частинах міста.

— І вона залетіла крізь вікно? — уточнив я, підводячись.

Дурне питання, але я отримав дивне задоволення від того, що його поставив. Вона витріщилася на мене так, ніби я був повним ідіотом.

— Ні, Семе. Її прислали поштою. Авжеж, вона влетіла крізь вікно.

— Коли це сталося?

— Десь годину тому. Хвилин за десять до того, як я вам телефонувала.

Напади на власність у Білому місті були таким самим рідкісним явищем, як і спекотний день на Гебридських островах, а напад серед білого дня — взагалі річ нечувана.

— Ви бачили, хто це зробив?

Вона похитала головою.

— У кімнаті нікого не було. Анжу наполохав шум. Коли вона увійшла, побачила, що двоє чоловіків біжать до дерев.— Енні вказала на дальній кінець саду.

Я подивився туди. Дерева росли за сотню футів від будинку.

— Індійці? — запитав я.

— Вона вважає, що так.

— Вона їх не впізнала?

— Ні,— відмахнулася Енні.— Останнім часом тут з’явилося стільки нових облич...— Вона замовкла, але закінчувати фразу не було потреби.

На початку року Дас закликав до одноденного страйку, і його підтримало багато аліпурських робітників і садівників. Деякі сагиби поставилися до дій свого персоналу як до особистої образи і наступного дня всіх звільнили, замінивши новими людьми, які знали, з якого боку намащена маслом їхня роті[11].

— А ваш дверник? — продовжив я.— Хіба він не мусить патрулювати територію?

— Він був біля брами,— відповіла вона.— Територію він обходить у темряві.

— І він нічого не бачив?

— Ні.

— Навіть того, хто вихлюпнув на двері відро фарби?

— Схоже, ні.

Цілком можливо. Відстань між брамою та будинком доволі велика, і користі від дверника тут було стільки ж, скільки від мерця.

— Знаєте,— завважив я,— хоч би скільки хорошого він вам зробив, з таким само успіхом ви можете замінити його на опудало. Дешевше буде.

Вона зітхнула.

— А хто годуватиме його родину, Семе?

Я нічого не відповів. Якщо вона хоче грати святу захисницю кожного корінного калькуттця, це її справа, але це не завадило двійко з них поцілити цеглиною в її вікно.

— Якісь загрози надходили? — допитувався я.

— Ні,— була відповідь.— Але серед сусідів паніка. Кілька днів тому лікарю-парсу та його дружині, вони живуть поблизу, хтось уночі підпалив оранжерею.

— Ну а ви? — продовжив я.— Маєте уявлення, навіщо спаплюжили ваш будинок?

Вона знову кинула на мене красномовний погляд, той самий, в якому читалося, що вона не в захваті від моїх детективних здібностей.

— Хіба це не очевидно?

Англо-індійці завжди були легкою мішенню. На них нападали по всьому місту. Їхнє життя ніколи не було простим — ми дивилися на них зі зневагою, індійці — з недовірою,— але з літа справи погіршали. І причиною стали залізниці. Це завжди було Ахіллесовою п’ятою уряду. Без них країну паралізує, і влада змушена йти на компроміс. Але після збоїв, що відбулися на початку, потяги знову ходили, рух відновився протягом тижня. Місцеві звинувачували англо-індійців. Люди вважали, що саме вони пішли на співпрацю з британцями і керують залізницями. Авжеж, це було не так. Дійсно, вони обіймали багато залізничних посад, але керівниками завжди були британці. Англо-індійці виявилися чудовими цапами-відбувайлами. Завжди легше звинувачувати в саботажі меншість, ніж визнавати, що не всі індійці відгукнулися на заклик Магатми кидати зброю.

Якщо Дас має рацію і заборона діяльності волонтерів дійсно приведе до збільшення кількості нападів, не потрібно бути генієм, щоб вирахувати, хто стане першими жертвами.

— Ліпше вам поїхати з будинку на кілька днів,— запропонував я.— Доки пристрасті не вляжуться.

— І куди ж мені податися, Семе?

В її голосі забриніло напруження.

— До готелю,— знизав я плечима.— Може, до «Великого східного»? — Це припущення викликало спогади. Туди я вперше запросив її на обід. Але було то понад два роки тому. Тоді ми були іншими людьми.

— Не дозволю, щоб мене вигнали з дому,— заявила вона таким тоном, що стало ясно: сперечатися марно.

Я кивнув і пішов за нею назад до передпокою.

Я швидко оглянув решту будинку, перевірив усі зовнішні двері й вікна, запропонував поставити біля входу констебля, що було не дуже обачним з мого боку, враховуючи, як нам не вистачало людей і те, що я не маю повноважень розпоряджатися кадрами, але вже не вперше з моїх вуст злітали слова, якими я намагався її вразити.

Вона відмовилася і проводила мене до дверей; уже приїхало кілька робітників з інструментами та дошками, щоб тимчасово забити вікно.

Я повернувся до неї, досі не впевнений, навіщо вона мене покликала. Десь у глибині душі я відчував, що вона й сама не знає. Можливо, зіштовхнувшись із небезпекою, вона зробила це інстинктивно, а тепер шкодує. Судячи з виразу її обличчя, це припущення було цілком слушним.

— Ви впевнені, що тут усе буде гаразд?

— Все буде добре, Семе,— відповіла вона. І, схоже, справді так вважала.— Мене все

1 ... 12 13 14 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дим і попіл, Абір Мукерджі"