Читати книгу - "Бенкет круків"

— Багато ти просиш, Обаро. Мені треба з цим переспати.

— Ви й так уже надто довго проспали.

— Може, твоя правда. Своє слово я пришлю тобі в Сонцеспис.

— Сподіваюся, це буде слово «війна»,— Обара розвернулася на закаблуках і так само сердито, як і прийшла, широким кроком пішла геть — назад у стайню по свіжого коня, в передчутті ще одного карколомного чвалу.

А мейстер Калеот залишився.

— Князю,— заговорив кругленький коротун.— Ноги болять?

Князь слабенько всміхнувся.

— А сонце пече?

— Принести вам трунок від болю?

— Ні. Хочу мати світлу голову.

Мейстер повагався.

— Князю, чи... чи це розважливо — відпускати леді Обару назад у Сонцеспис? Вона, без сумніву, підбурюватиме простолюд. Люди любили вашого брата.

— Ми всі любили,— Доран притис пальці до скронь.— Ні. Ваша правда. Мені теж слід вертатися у Сонцеспис.

Кругленький коротун знову повагався.

— Хіба це мудро?

— Немудро, але необхідно. Пошліть краще гінця до Рикассо — нехай відчинить мої покої у Вежі сонця. Повідомте моїй дочці Аріанні, що я приїду завтра.

«Моя маленька князівна». Капітан страшенно скучив за нею.

— Вас побачать,— застеріг мейстер.

Капітан зрозумів, про що це він. Два роки тому, коли вони поїхали з Сонцеспису, шукаючи миру й відлюддя у Водосаду, подагра князя Дорана ще не настільки розгулялася. В ті дні він ще здатен був сам ходити, хай і повільно, спираючись на ціпок і кривлячись із кожним кроком. Князь не хотів, щоб вороги дізналися, який він тепер слабий, а в Старому Палаці та в місті-тіні повно цікавих очей. «Очей,— подумав капітан,— а ще сходів, на які йому не видертися. На верхівку Вежі сонця він може хіба що злетіти».

— Нехай бачать. Слід трохи вспокоїти збурунені хвилі. Дорну варто нагадати, що в нього досі є князь,— він слабко посміхнувся.— Нехай старий і подагричний.

— Якщо повернетеся в Сонцеспис, доведеться влаштувати аудієнцію для королівни Мірселли,— мовив Калеот.— А з нею буде білий лицар... а ви же знаєте: він шле листи своїй королеві.

— Певно, що шле.

Білий лицар. Капітан спохмурнів. Сер Арис приїхав у Дорн, супроводжуючи свою королівну, як колись приїхав Арео Гота, супроводжуючи свою. Навіть імена у них співзвучні: Арео й Арис. Але на цьому схожість і закінчувалася. Капітан покинув Норвос із його бородатими жерцями, а сер Арис Окгарт і досі служив Залізному трону. Щоразу як князь посилав Готу в Сонцеспис, він, побачивши лицаря в довгому білому плащі, відчував таку собі зажуру. Одного дня, підозрював він, їм двом доведеться зітнутися, і того дня Окгарт загине, бо голову йому знесе капітанова барда. Провівши рукою по довгому ясеневому ратищу, Гота подумав, що день цей, можливо, вже недалечко.

— Уже вечоріє,— казав князь.— Дочекаємося ранку. Потурбуйтеся, щоб мій паланкін був готовий на зорі.

— Як накажете,— Калеот легенько вклонився. Капітан відступив, даючи йому пройти, і мейстрові кроки скоро стихнули.

— Капітане,— стиха озвався князь.

Гота, однією рукою стискаючи барду, рушив до нього. Ясень на дотик здавався гладеньким, як жіноча шкіра. Наблизившись до візка, капітан грюкнув ратищем об підлогу, щоб сповістити про свій прихід, але князь не спускав очей з дітлахів.

— У вас були брати, капітане? — запитав він.— Удома, в Норвосі, замолоду? А сестри?

— Й ті, й ті,— відповів Гота.— Двоє братів, троє сестер. Я був наймолодший.

Наймолодший небажаний син. Ще один зайвий рот, який потрібно годувати, рослявий хлопець, який їв забагато й дуже швидко виростав зі свого одягу. Не дивно, що його продали бородатим жерцям.

— А я був найстарший,— мовив князь,— а лишився останній. Морс і Олівар померли ще в колисці, я вже й не сподівався, що в мене ще будуть брати. Коли народилася Елія, мені було дев'ять, я служив зброєносцем у Соляному Узбережжі. Прилетів крук зі звісткою, що в мами передчасно, за місяць до строку, почалися пологи, а я був уже в такому віці, що розумів: дитина не виживе. Коли лорд Гаргален повідомив мені, що в мене народилася сестричка, я запевнив його, що вона скоро помре. Але вона, милістю Матері, вижила. А за рік з'явився Оберин, пищав і ніжками чеберяв. Коли вони вдвох гралися тут, у водоймах, я був уже дорослий. А тепер я сиджу отут, а їх уже немає.

Арео Гота не знав, що на це відповідати. Він-бо простий капітан замкової варти, навіть після стількох років він і досі чужак у цьому краю з його семиликим богом. «Служити. Коритися. Захищати». Таку обітницю він дав у шістнадцять років — коли взяв собі за жінку свою барду. Прості обітниці для простих людей, ось як казали бородаті жерці. Капітана не вчили втішати згорьованих князів.

Він досі намагався підшукати слова, коли з гучним виляском упав ще один апельсин, буквально за фут від того місця, де сидів князь. Доран здригнувся на звук, так наче йому зробили боляче.

— Досить,— мовив він,— досить уже. Залиште мене, Арео. Нехай подивлюся ще кілька годин на дітей.

Сонце сіло, повітря похолоднішало, діти пішли в палац вечеряти, а князь так і зостався під апельсиновими деревами, поглядаючи на притихлі водойми й море вдалині. Слуга приніс йому мисочку маслин, приніс коржів, сиру і нутового пюре. Доран трохи поїв і випив келих солодкого міцного вина, як любив. Щойно келих спорожнів, князь наповнив його знову. Іноді глибокої чорної ночі князь отак і засинав у візку. Тільки тоді капітан віз його через осяяну місяцем терасу, попри шерегу жолобчатих колон, попід витончену арку до великого ліжка з чистими й прохолодними лляними простирадлами в покоях над морем. Коли капітан укладав його в ліжко, Доран застогнав, але, боги милостиві, не прокинувся.

Капітанова спальня містилася поряд з князевою. Сівши на вузьке ліжко, Гота дістав з ніші точильний камінь і наолієну ганчірку й узявся до роботи. «Тримай барду нагостреною»,— веліли йому бородаті жерці того дня, як його таврували. І він завжди тримав її нагостреною.

Направляючи барду, Гота думав про Норвос — верхнє місто на пагорбі й нижнє місто біля річки. Йому досі пригадувалося бухання трьох