Читати книгу - "Жменя праху"

Підіймаючись нагору, Бренда сказала:

— Прошу тебе, не лишай мене саму. Я, напевне, нікого тут не знаю.— І Бівер знову відчув себе старшим і дужчим.

Вони пройшли просто до оркестру й почали танцювати; розмовляли вони мало, тільки час від часу віталися із знайомими парами. За півгодини Бренда сказала;

— Тепер я дам тобі перепочити. Тільки гляди, щоб я не загубилась.

Вона потанцювала з Джоком Грант-Мензісом та двома-трьома давніми приятелями; Вівера вона більше не бачила, аж поки не натрапила на нього в барі, де він сидів зовсім самотній. Він забрів сюди вже давненько; час від часу він перемовлявся кількома фразами із парами, що заходили до бару, але потім знов лишався на самоті. Він нудився і з досадою казав собі, що все це через Бренду: якби він прийшов сюди з більшою компанією, усе було б інакше.

Бренда помітила, що він у поганому гуморі, й сказала:

— Час перекусити.

Було ще рано; майже всі столики були порожні, і тільки де-не-де розмістилися закохані парочки. У простінку стояв великий круглий стіл, за яким ще ніхто не сидів, і вони примостилися там.

— Давай посидимо тут довгенько, гаразд? — Вона хотіла, щоб він знову відчув свою перевагу над нею, і тому почала розпитувати його про парочки за іншими столами.

— Потроху людей за їхнім столом більшало. До них підсідали давні Брендині приятелі, з якими вона зналася ще дівчиною і перші два роки по заміжжі, поки не помер батько Тоні: чоловіки десь років за тридцять, заміжні жінки її віку,— одні не знали Вівера, інші не любили його. Стіл цей був найвеселіший у залі. Бренда подумала: «Мабуть, бідний хлопець страшенно знудився з нами!» їй навіть не спало на думку, що з погляду Вівера її давні друзі — найжаданіші тут люди і що він у захваті від того, що його бачать у їхньому товаристві.

— Нудно до смерті? — шепнула вона йому.

— Та що ти, страшенно весело.

— А мені нудно. Ходімо танцювати.

Але оркестр відпочивав, і в танцювальному залі не було нікого, крім закоханих парочок, які втекли сюди далі від галасливого збориська і сиділи попід стінами, захопившись розмовою.

— От тобі й маєш! — вигукнула Бренда.— Вертатися до столу незручно... Мабуть, доведеться їхати додому.

— Та ще ж немає і другої.

— Для мене це пізно. А тобі зовсім не конче треба йти. Залишайся й розважайся собі.

— Звичайно, я поїду з тобою,— сказав Бівер.

Ніч була холодна, ясна. Бренда тремтіла, і.в таксі він обняв її. Вони майже не розмовляли.

— Вже приїхали?

Якусь мить вони сиділи нерухомо. Потім Бренда звільнилася з його обіймів, і він допоміг їй вийти з таксі.

— На жаль, я не можу запросити тебе випити. Розумієш, це чужий дім, і я просто не знатиму, де що шукати.

— Ні, ні, що ти.

— Ну, на добраніч, любий, дуже тобі вдячна, що опікувався мною. Боюся, що я добряче зіпсувала тобі сьогоднішній вечір.

— Ні, ні, що ти!

— Подзвони мені вранці... Гаразд? — Вона піднесла руку до уст і повернулася до дверей.

Бівер якусь мить повагався, чи варто йому вертатися до Поллі, але врешті вирішив, що не варто. Він був недалеко від дому, та й у Поллі веселощі, певно, вже йшли на спад; тож він звелів відвезти його на Сессекс-гарденз і зразу ліг спати.

Тільки-но він роздягся, як унизу задзеленчав телефонний дзвінок. Дзвонив його телефон. Він спустився холодними сходами на поверх нижче. Дзвонила Бренда.

— Любий, я вже хотіла була покласти трубку. Подумала, що ти вернувся до Поллі. Хіба твій телефон не коло ліжка?

— Ні, на першому поверсі.

— О господи! То, мабуть, не варто було дзвонити?

— Та чого там! А що сталося?

— Просто хотіла сказати тобі на добраніч.

— А-а... На добраніч.

— Ти подзвониш мені вранці?

— Подзвоню.

— Раненько, поки ще не матимеш ніяких планів на день?

— Гаразд.

— Ну то на добраніч, спи спокійно.

Бівер піднявся холодними сходами до спальні й ліг у ліжко.

— ...втекти отак з прийому...

— Ти не уявляєш собі, як усе було невинно. Він навіть не зайшов.

— А цього вже ніхто не дізнається.

— Він страшенно розлютився, коли я подзвонила.

— Що він про все це думає?

— Ще нічого не добрав... страшенно здивований і трохи розгублений.

— А ти як, кінчати не збираєшся?

— Ще не знаю.— Задзвонив телефон.— Оце, мабуть, він.

Та це був не він. Бренда прийшла до Марджорі, і вони снідали в ліжку. Цього ранку Марджорі особливо завзято вдавала з себе старшу сестру.

— Але справді, Брендо, він такий нікчема.

— Я сама все знаю. І розуму в нього не густо, і він сноб, і, здається, холодний, як риба, але я вподобала його, і край... та й не такий він уже поганий... Він дуже любить свою огидну матір... і потім, йому завжди сутужно з грішми. Мабуть, йому ніколи не щастило в житті. Вчора він розповів мені свою історію. Він був заручений, але не зміг одружитися, бо не мав грошей, і відтоді йому не траплялося нічого пристойного... Його ще багато чого треба вчити. Цим він мені почасти й подобається.

— О господи! Я бачу, ти серйозно.

— Оце вже напевно він.

Та знайомий голос так гучно заторохтів у трубці, що Бренда чула все до слова:

— Доброго ранку, серденько, що нового?

— А, Поллі! Який чудовий прийом!

— Правда, непогано вийшло? Слухай, що там у твоєї сестри з Бівером?

— А що таке?

— Вони давно вже крутять любов?

— Не вигадуй казна-чого.

— Ет, та що вже там. Їхні шури-мури всім учора впали в око. Тільки ось що цікаво: як це йому вдалося? Мабуть, у ньому щось таки є, просто ми не помічали...

— Поллі взяла тебе на зуби. В цю мить вона повідомляє новину всьому Лондону.

— На жаль, нема чого й повідомляти. Хлопчисько мені