Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

як і його словацький аналог «Громадськість проти насильства». З Громадського форуму вийшли Громадська демократична партія, Громадський рух та Громадсько-демократичний альянс. Не уникли розколу Народні фронти Естонії і Латвії та литовський «Саюдіс». До 1993 року вони намагалися залишатися у великій політиці, однак кількість їхніх членів зменшилася. Об’єктивні реалії, пов’язані з погіршенням соціально-економічного становища в цих країнах, спричинили стрімку втрату популярності цих партій серед населення, і на чергових виборах вони поступилися лівим силам.

Народний фронт Латвії взагалі зазнав нищівної поразки, отримавши лише 2,62 % голосів виборців і не зумівши подолати бар’єр у 4 %. З огляду на це він був реорганізований у Християнську народну партію.

Литовський «Саюдіс» перетворився на одну з багатьох громадських організацій, а його лідер – Вітаутас Ландсбергіс – заснував консервативну політичну партію «Союз Вітчизни», яка отримала більшість на парламентських виборах 1996 року[105].

Народний фронт Естонії став основою створеної в листопаді 1993 року Народної (згодом Центристської) партії Естонії, яка невдовзі прийшла до влади в цій країні.

На відміну від інших Фронтів, зберіг свою організаційну структуру Білоруський народний фронт, що засвідчила нова редакція його програми 1993 року. Однак він не зміг уникнути маргіналізації[106].

Через низький рівень національної свідомості значної частини населення України НРУ не вдалося здобути перемогу на парламентських виборах 1990 року. Тільки в трьох областях Західної України демократичний блок отримав більшість в обласних радах, зумівши подолати спротив партноменклатури. Не вдалося НРУ привести до влади і свого кандидата на президентських виборах 1991 року, який набрав лише понад 23 % голосів виборців, поступившись вихідцю з партноменклатури Леоніду Кравчуку. Руху вдалося вибороти незалежність своєї країни, проте він не спромігся усунути від влади колоніальну верхівку. За умов недосягнення основних завдань перед активістами постало питання про реорганізацію Народного Руху задля його збереження.

На зустрічі президента США Р. Рейгана з борцями проти радянського тоталітаризму. Москва, 1988 р.

Зважаючи на небезпеку розпаду Руху, В’ячеслав Чорновіл зініціював процес перетворення його на політичну партію. «Організація виявилася, – писав він, – у цілому не готовою до зміни політичної ситуації, після 1 грудня вона фактично залишилася без програмного та ідейного забезпечення. Крім того, керівництво Руху не змогло вчасно розмежувати функції й інтереси цієї громадсько-політичної організації та живлених її соками новоутворених партій, що значно ослабило Рух, посилило відцентрові процеси в ньому, а в ряді регіонів навіть розкололо його, але, з другого боку, це не пішло на користь і новим партіям, які, розтягуючи Рух, не змогли ні створити соціальної бази для себе, ні зміцнитися в організаційному плані. Для того щоб стати масовою політичною опорою нової опозиції, Рух повинен бути докорінно реконструйований, реорганізований, необхідно максимально розширити його ідейну та програмну бази»[107].

Реально оцінюючи ситуацію в національно-демократичному таборі, В’ячеслав Чорновіл констатував, що всі організації цього напряму формально виконали головні програмні завдання – довели на практиці життєздатність та конструктивність національної державної ідеї, але водночас демократичні організації дозволили «позичити» свої знамена людям, які навряд чи мають право під ними стояти. Так, 1 грудня – день ствердження відновленої Української держави – став днем фатальної поразки цих сил як окремих політичних організацій, а насамперед їхніх керівників, які не змогли приборкати власних амбіцій заради загальнонаціональної справи.

Результати референдуму і президентських виборів заскочили керівництво цих організацій зненацька, у перші тижні не було порушено питання, що робити далі, натомість дехто почав змагатися за посади. Своєю чергою ейфорія, викликана результатами референдуму, зумовила некритичний підхід до розуміння єдності.

Подолати цю кризу, на думку В’ячеслава Чорновола, можна було, реорганізувавши керівництво Руху. Необхідно було переглянути занадто складну і громіздку структуру центральних органів, здійснити рішучу департизацію організації, реорганізувати демократичний блок із урахуванням нового місця й ролі НРУ[108].

Рух як опора нової опозиції мав підштовхувати консервативні органи влади до потрібних заходів. У разі відмови влади від реформ опозиція повинна була забезпечити спрямування негативних суспільно-економічних процесів у конструктивне русло, перетворивши їх на додатковий важіль тиску на владні органи усіх рівнів, щоб навернути їх на шлях реформ. Опозиція і Рух мали стати захисниками трудящих України. В’ячеслав Чорновіл небезпідставно стверджував, що коли цього не зробить національно-демократична опозиція, то Олександр Мороз і його соратники спрямують соціально-політичну активність мас проти української державності.

На Третьому з’їзді Руху (28 лютого – 1 березня 1992 року) були озвучені різні, іноді протилежні, точки зору. Більшість делегатів не схвалили пропозицію голови НРУ Івана Драча, його першого заступника Михайла Гориня та деяких інших лідерів Руху (значна частина з яких були членами ДемПУ та УРП) перетворити НРУ на блок демократичних організацій із відмовою від департизації керівництва Руху. Так, напередодні з’їзду Юрій Ключковський зазначив, що «Рух повинен займати самостійне місце у політичній системі України і співпрацювати, але не зливатися з партіями»[109]. Перетворення НРУ у блок партій і організацій, на думку О. Лавриновича, не було реалістичним, оскільки значна частина рухівців не належала до інших політичних організацій[110]. Відкинули делегати зборів також пропозицію керівництва Руху підтримати Президента Леоніда Кравчука, ставши, так би мовити, «партією влади». Не змінив загального політичного клімату з’їзду і виступ Леоніда Кравчука, який разом із закликом до співпраці виступив проти перетворення НРУ в опозиційну політичну організацію, проти гонінь представників старого держапарату, а також сказав, що спиратиметься на Рух тоді, коли мета НРУ збігатиметься з курсом його Адміністрації[111].

У своїх спогадах Леонід Кравчук писав, що «знову, як і три роки тому (тобто на Установчому з’їзді НРУ. – Авт.), моїм опонентом виявився В’ячеслав Чорновіл»[112]. Опонуючи Іванові Драчу і його прихильникам, В’ячеслав Чорновіл сказав: «Хочу запитати людей, які пропагують ідею „Рух – не опозиція, Рух – опора Президента“, чи розуміють вони, що саме ототожнення Руху з такою практикою державного будівництва означатиме виродження Руху і неминучий його занепад?»[113] Звертаючись до Президента, він зазначив: «Леонід Кравчук неодноразово робив закиди у мій бік: якщо йти в опозицію, то треба відповідно міняти головну мету, а у нас, мовляв, вона тепер уже стала одною. Але я вважаю, що мета у нас і тепер різна. Президент будує напівсуверенну номенклатурну державу… Метою Руху є і повинна залишатися побудова самостійної демократичної Української держави. При такій постановці завдань Рух не може не бути в опозиції… Що ж до Президента, то ми підтримаємо ті його кроки, які служать розбудові державності, і опонуємо тим, які ту розбудову гальмують»[114].

У квартирі П. Заливахи. Справа наліво: З. Красівський, П. Заливаха, В. Чорновіл. Івано-Франківськ, 1988 р.

Щонайменше дві третини делегатів з’їзду підтримали В’ячеслава Чорновола і його курс на опозицію, а з 27 крайових організацій