Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

Я спостерігала за його реакцією. Він читав мовчки, але іноді відкривав рота, щось сказати, потім дивився на мене, посміхався і мовчав.

- Як ми на весіллі цілуватимемося, в щоку? Ти уявляєш обличчя гостей?

- Мені байдуже, що вони подумаю, - різко відповіла.

- Ти боїшся мене чи себе?

- Мені взагалі не подобається те, у що я потрапила.

- Ти боїшся закохатися в мене.

- Я тобі вже говорила. Ти надто великої думки про себе. Мені подобається інший типаж.

- Шкода. Мені ти сподобалася. Гаразд, підписуюсь під кожним пунктом, але на весіллі цілуватимемося в губи.

- Тоді пункт п'ятий.

- Так, що тут, ага, якщо поцілував у губи, без твоєї згоди, виконаю твоє бажання. Із задоволенням. Можу зараз почати.

- Ну, тоді шукай іншу.

- Я просто так сказав. Ну ти й сувора. Ось комусь дружина дістанеться.

- Ну тобі про це не варто хвилюватися. Ти уважно прочитав пункт шість, розриваємо договір, якщо не виконуєш моє бажання.

- Але ж я не старик Хоттабич.

- Не хвилюйся, бажання всі будуть здійсненні.

- Мені навіть цікаво. А бажань вистачить?

- Останній пункт договору прочитай.

- Постійне порушення договору, анулює договір. Все передбачила. Всю ніч мабуть не спала, не однієї лазівки мені не залишила. Але я його добре вивчу.

- Правильно зробиш.

- Я знайду твій промах. Кожен помиляється, і ти не виняток. Ти посміхаєшся? Мовчиш? У чому каверза? Добре розберемося. Тебе куди підвезти?

- До торговельного центру.

- Сукню обирати?

- Я приїхала до батьків, а через тебе не можу побути з ними і взагалі вдома. І все через розпитування.

- Купа запитань. У мене та сама фігня. Давай разом проводити час до весілля. Дізнаємося один одного краще.

- А воно нам треба впізнавати один одного. Нам що, жити разом.

- Але разом таки веселіше. О, мама дзвонить, - я відійшла вбік. - Вона хоче з нами поговорити про весілля.

- Гаразд, давай швидше з цим покінчимо. Моя також про це розмови веде.

- Може, їх разом звести, хай поговорять і все вирішать.

- Ну ні, вони тоді таке вигадають.

- А воно нам треба. Правильно сказав?

- Так.

У мене не виходило грати роль нареченої, яка радіє, що виходить заміж.

- Лізо, хочу почути твої побажання щодо весілля, - запитала мама Германа.

Що відповісти, якщо мені все одно.

- Мамо, як би все швидше, і все на твій розсуд і мами Лізи, - сказав Герман.

- Лізо, ти вагітна?

- Ні.

- Ну, тоді не розумію чому така апатія до приготування.

- Мамо, ми сьогодні втомилися по магазинах бігати. Кільця шукали, сукню і таке інше.

- Сукню наречений бачити не повинен. Ліза, я хотіла б поговорити з твоєю мамою. Ми самі все вирішимо, якщо ви зайняті.

Ну ось, те що я боялася. А я не попередила маму, не згадувати минуле. Ще рано відкривати карти. До того ж, не хочу засмучувати Павла Олексійовича, йому і так погано.

Довелося дати номер телефону та збрехати, що мама буде увечері вільна, зараз вона з братом зайнята. Невдовзі ми пішли, і я передзвонила мамі.

- Мамо, тобі дзвонитиме мама Германа. Я тебе дуже прошу, не згадуй про те, що я його знала, це дуже важливо.

- Ти йому не зізналася?

- Поки що не час. Я тобі потім все розповім.

- Не хвилюйся, я німа як риба. Ми можемо про це взагалі не згадувати. Я розумію, як тобі було боляче його вперше побачити. Але добре, що все в тебе минуло, і ви таки разом. Це доля, вона іноді не передбачувана і жорстока.

- Спасибі мамуля, що ти розумієш мене.

 Не все ти знаєш мамуля, я не можу поки що тобі розповісти. Узнав на що я погодилась, боюсь, що ти їм висловиш, пам’ятаючи моя страждання.

- Доню, я хочу тобі щастя.

Щастя, де воно, моє щастя. Поки що моє щастя у тому, щоб мало знайома мені людина, останній рік свого життя прожив щасливо. Я не знаю, чи правильно вчинила, що погодилася на таке, чи ні, адже це брехня. Як кажуть «брехня, в ім'я порятунку», але може й так. Все ж таки, як переплітаються долі. Колись так любила Германа, з глузду з нього сходила, а тепер нема того почуття, розлетілося, і не зібрати. Цікаво, яка у нього буде реакція, коли він дізнається, що я та, яка колись надавала йому проходу. Адже це колись буде.