Читати книгу - "Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко"

- Вони дурні та нахабні, - говорила вона, - скільки їх не корми, не будуть вони нас слухати. Тому не витрачайте на них нашу їжу. Хочете – беріть з магазину собачий корм, та їжу з нашого столу не чіпайте.

Сьогодні був запланований дуже активний день. Вожаті мали наварити багато гречки, наварити сосисок та яєць. Вирішили все охолодити та набити холодильник, щоб надалі можна було порціями розігрівати в мікрохвильовій печі. Також сьогодні потрібно було зварити суп на обід, потренуватись чистити картоплю, адже з шкуркою варити не так смачно. А ще й генеральне прибирання в двох квартирах, і це також на сьогодні. Аліна вважала, що краще цілий день витратити на роботу з ранку до ночі, а інші дні спокійно відпочивати, насолоджуватись весною та робити лише щось легке та приємне.

У Розвідників же день був не менш насиченим. Похід в магазин за продуктами та пошук паркану біля великого гіпермаркету, що був за двадцять хвилин від будинку племені Зодчих.

За чотирнадцять днів чисельність племені зросла до тридцяти хлопців та дівчат. Віком вони були від шести до десяти років. Лише двоє лишались дванадцятирічними. Це були Аліна та Устим. Чому так – не зрозуміло, але всі вважали що це просто збіг.

Дітей молодше шести років та старше дванадцяти так і не було знайдено - не зустрічали. Особливо дівчатка хвилювались за діток до п’яти років. Всі, хто мав знайомих з такими малими дітками, стукали в двері, прислухались до звуків в квартирах. Та була тиша. Виникла теорія, що дітки до п’яти років також сплять.

По одному нікого не пускали за територію племені, так як на днях помітили групи інших дітей, які не хотіли підходити, втікали та кричали щось на кшталт: «Не підходьте до нас, ми будемо битися». Ватажок вирішила, що не потрібно випробовути долю, не відомо, що ті «дикуни» видумають. Краще ходити гуртом.

Сьогоднішній день був не виключенням. Загін Розвідників, які визвались на пошуки паркану, очолювала Мілана. Саме такі справи обожнювала виконувати десятирічна дівчинка. Аліша звичайно була завжди поруч.

Пройшло багато часу, та запланований паркан сам не виросте. Навколо подвір’я території племені був виритий лише рів. Заходь хто хочеш, бери що хочеш.

- Так не можна, - повторювала Мілана, - нам не потрібні не звані гості, тим більше такі от дикуни, що все частіше можна побачити недалеко від нас. Мало що може прийти їм в голову, ще почнуть махати палками чи кидати каміння.

Аліша також була не задоволена відсутністю паркану. В останні дні до племені почали навідуватись дворові коти, які були дуже нахабні. З однієї сторони, вони були спокійні, муркотіли. Але як тільки підходили близько до дитини – починали шипіти, кидатись та дряпатись. Це враховуючи, що ніхто навіть не намагався взяти їх на руки. Тому з’явилось правило – як бачиш кота, хватай палицю та починай махати нею навколо, відганяючи цих мохнатих монстрів.

            Загін Мілани вийшов доволі великим, тому як треба було знайти та нести великий паркан. Ніхто не знав який він буде та як важко буде його нести. Семеро хлопців різного віку. Не брали малюків шести-семи років. Та три дівчинки, включаючи Мілану.

            Загін відбув одразу після сніданку. По дорозі до гіпермаркету вирішили зайти в місцевий магазинчик за солодкою водичкою. День обіцяв бути жарким, так як з самого ранку палило сонце. Друзі розслаблено дійшли до магазину, та вийшовши до центральних дверей їх очікував сюрприз. У вхідних дверей стояло чотири хлопця десяти-дванадцяти років. У кожного в руках була велика палиця. Хто просто сидів на сходинках, хто махав палицею в різні сторони. Один був товстуном, незграбно обперся об стіну. Один дуже високий та худий. Ще двоє були більш за все братами, тому що були дуже схожі один на одного. Хлопці точно були не самі, чекали когось, хто був в самому магазині. Загін Мілани зупинився, та хтось з хлопців племені Зодчих вигукнув «Привіт!».

            Охоронці швидко обернулись та підскочили з місць. Один з них, від такої несподіванки, випустив палицю і та глухо впала на землю. Самий найвищий швидко обернувся та заскочив в магазин, більш за все хотів попередити інших про незваних гостей.

- Всім привіт!, - ввічливо сказала Мілана та вийшла вперед свого загону, - Ви хто?

- Не твоя справа, дівчинка, - доволі грубо мовив товстун, той самий, що випустив свою палицю, - ми знайшли цей магазин та тепер він буде наш.

- Та ми знайшли цей магазин ще два тижні назад, - не погодилась Мілана, - тому він наш, якщо ви вже так почали розмову.

- Був ваш, став наш, - зареготав інший хлопець та почав махати палицею, показуючи, що він озброєний.

В цей момент з магазину вийшло ще п’ятеро хлопців. Всі були з пакетами, та з палицями. Більш за все, той що був головним, поставив пакет та вийшов вперед, до Мілани.

- Дітки, йдіть звідси, магазин тепер наш, - сказав він явно не по-дружньому.

Більш за все, в школі він був забіяка та не боявся показати свої кулаки тому, хто слабкіше. Загін Мілани не був страшним, та й палиць фактично ніхто не брав. На щастя, до цього моменту, не було необхідності захищатись від будь-кого, окрім собак та котів, яких було доволі легко відігнати. Ті не дуже були поки агресивними.

- Я не хочу сваритись, я просто хочу зайти в магазин та взяти продуктів, - почала обережно Мілана, - ви як і ми, можете приходити та брати все, що вам потрібно. Навіщо нам сваритись? Ми хочемо дружити та збирати більше й більше хлопців та дівчат. Чим нас більше, тим ми сильніше.