Читати книгу - "Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг"

Останній промінь сонця пробивався крізь густе листя, малюючи на землі золоті візерунки. Андрій стояв на краю прірви, перед печерою, де жила русалка. Серце його билося як скажений птах, а в жилах холонула кров. Настав час остаточної розв'язки. Разом з братством лісовиків, він увійшов до печери.

Повітря було наповнене вогкістю і смердючим запахом, що нагадував гниючі водорості. Стіни печери були вкриті слизьким мохом і дивними письменами, що світились тьмяним зеленим світлом, ніби живі. З кожним кроком вологість ставала все більшою, а повітря – важчим.

Глибоко всередині печери вони побачили її – русалку. Вона сиділа на камені, її очі світилися зловісним зеленим світлом, нагадуючи коштовні камені в темряві. Довгі, мокрі волосся спадали їй на плечі, а хвіст, що блищав у темряві, нагадував змію. Її образ був одночасно прекрасним і жахливим, як у кошмарі.

"Ти нарешті прийшов," – промовила русалка глухим голосом, що нагадував шепіт вітру. Її голос був сповнений злорадства і впевненості. – "Я чекала на тебе".

Андрій зробив крок вперед, його серце билося в такт його крокам. "Я прийшов, щоб зупинити тебе," – сказав він твердо, його голос звучав рішуче.

Русалка засміялася, її сміх був холодним і пронизливим, як дзвін розбитого скла. "Ти запізнився," – сказала вона. – "Все вже вирішено". Її очі спалахнули яскравим зеленим світлом.

І раптом, печера почала тремтіти. Стіни розійшлися, і звідти вирвався потужний потік темної енергії, що світився зловісним пурпуровим кольором. Вона була схожа на живий організм, що пульсував і змінював свою форму. Русалка піднялася на ноги і спрямувала цю енергію на Андрія.

Андрій підняв книгу заклинань, його руки тремтіли, але він тримався. Він розгорнув сторінки, знайшов потрібне місце і почав читати древні слова. Його голос лунав у печері, як грім, відлунював від стін і наповнював простір священною силою. Сили добра і зла зіткнулися в смертельній сутичці. Печера була наповнена світлом і темрявою, що боролися між собою.

×××

Битва була довгою і виснажливою. Андрій відбивався від нападів русалки, використовуючи всю свою силу і вміння. Його меч спалахував яскравими спалахами, відбиваючи смертоносні удари русалки. Кожен її рух був сповнений смертоносної грації, кожен удар – точністю хижака. Але Андрій не здався. Він пам'ятав про Оксану, про братство лісовиків і про те, що він обіцяв їм повернути спокій у світ.

І тут Андрій згадав слова старого лісовика про те, що русалка колись була доброю. Можливо, в її серці ще залишилася іскра людяності. Ця думка дала йому нові сили. Він глянув на русалку, яка вже майже здолала його. Її очі, колись сповнені злоби, тепер були сповнені болю і відчаю.

"Ти не повинна була ставати такою," – сказав він русалці, його голос був спокійним, незважаючи на виснаження. – "Ти можеш змінитися".

Русалка зупинилася. В її очах з'явився сумнів. Вона дивилася на Андрія, ніби шукаючи в його очах підтвердження своїх слів. І раптом, щось в Андрієві змінилося. Він більше не бачив перед собою монстра, а бачив сумну і самотню істоту, яка прагнула кохання і прийняття. В її очах він побачив відображення своєї власної душі, сповненої болю і сподівань.

Він підійшов до русалки і простягнув їй руку. Його жест був настільки щирим, що навіть русалка відчула тепло. "Дозволь мені допомогти тобі," – сказав він тихо, його голос був сповнений співчуття.

Русалка подивилася на його руку, а потім повільно поклала свою на його. І в ту ж мить темна енергія, що виходила з неї, зникла. Вона ніби розчинилася в повітрі, не залишивши після себе й сліду. На її обличчі з'явився спокій, якого вона не відчувала вже дуже давно.

"Дякую," – прошепотіла вона, її голос був хрипким від плачу.

Коли вони вийшли з печери, сонце вже сходило. Новий день розпочався, і з ним – нове життя. Прокляття було знято, а мир повернувся в обидва світи. Андрій і русалка стояли на краю прірви, дивлячись на схід сонця. Вони більше не були ворогами.