Читати книгу - "Данило Галицький"

– Захаре! – покликав Твердозуб. – Ти де? Зловив гниду?

Товариш не відгукнувся, лише сороки затріщали глузливо, милуючись зганьбленим воїном. Твердозуб ледь не пустив у них стрілу, стримався. Яка з цього користь? Зосталося лише сподіватися на спритність Захара. Якщо наздожене злодія, біди не станеться. А якщо упустить…

Про це навіть думати не хотілося.

Спустившись униз, Твердозуб став збирати речі. Потім без чобіт, зате в підперезаній кольчузі, забрався назад і почав міряти гребінь кроками, не в змозі вгамувати тривогу і гнів, що розпирали груди.

– Ну злодюго, – примовляв він, хитаючи головою, – ну сволоцюго. Лише попадись мені, всю душу з тебе витрясу.

Тим часом туманна поволока розійшлася остаточно, і зеленувата річка заблищала на сонці, як дорогий шовк, кинутий між жовтих берегів. Шумно пролетіли качки, сіли на воду, загалакали, сперечаючись, кому дістануться кращі шматки. З кущів на другому березі виглянула косуля і, витягнувши шию, стала недовірливо нюхати повітря. Упавши на одне коліно, Твердозуб узяв лук, але косуля, уловивши рух, зникла, залишивши позаду шарудіння листя.

Удача була явно не на боці дружинника. Він стиснув у кулаці натільний хрестик, збираючись попросити в Господа прощення за колишні гріхи, але тут до вух його долинув голос Захара. Голий, як черв’як, той іздалеку заклично махав руками:

– Швидше, Твердозубе! Зловив я його. Не втік, проклятий.

Навантажений своїм і чужим спорядженням, Твердозуб важко побіг до товариша. Дуже скоро, пихкаючи і відсапуючись, він стояв над викрадачем, руки якого були стягнуті за спиною вкраденим поясом. На лобі мужика синіла ґуля, що кривавила, одне око було підбите й дивилося крізь вузеньку щілинку між набряклих повік. Страху на обличчі мужика не було. Тільки досада.

– Він у балочці хотів зачаїтися, – збуджено розповідав Захар. – А я горою, горою. Уже пробіг, та дивлюсь: ялинка гойдається. Тут я його й упіймав. Він так перелякався, що не чинив опору.

– Ага, перелякався, як же. – Мужик, що лежав, сплюнув червоним. – Буду я своїх бити.

– Хто свій, хто свій? – дзвінко, як півень, заволав Захар. – Ти тать підлий, а я – закон княжий.

– Я відразу збагнув, що ви дружинники.

– От би і йшов собі, від гріха подалі. Ратників не чіпай, зрозумів?

– А якщо я теж хочу? – запитав мужик. Ґуля на його лобі розрослася до розмірів великого яблука.

– Що? – взявся в боки голий Захар. – Що ти хочеш, баньки твої безсоромні?

– Ратником… У дружину княжу.

Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.

– Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.

Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.

– Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.

– Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.

– Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.

– А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?

– З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.

Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.

– Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.

– Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?

– Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.

– Тоді йди.

Захар легенько підштовхнув його в спину.

– Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.

– Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.

– А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.

– От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.

Гордій насупився:

– Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?

– Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?

– Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?

– Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.

– Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?

– Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?

І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.

Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної затії, але той уперся: мушу знайти зброю, і все тут. Хоч кілок на голові теши. Никодим до розуму Гордія волав, Степанида його лякати намагалася, але все марно. Трапляється, що думка засяде в мозку міцніше за скалку – не дає спокою, мучить, тривожить. Так і з Гордієм сталося. Він узяв собі в голову, що його приймуть у дружину, якщо він з’явиться в обладунках і зі зброєю.

«А кінь? – питав Никодим єхидно. – На своїх ногах бігати будеш? Тільки за кіньми не вженешся, коней тобі не наздогнати. Адже в них чотири ноги і бігають вони швидше».

«Мабуть, дадуть коня, – бурчав Гордій, насуплюючись, тому що розумів слушність товариша. – Або знайду десь».

«Украдеш теж? – втрутилася в розмову Степанида-Тетеря. – Але ж сам знаєш, що з конокрадами буває. У мішок і у вир. Свого коня людина завжди пізнає. Не сховаєшся».

«Я воювати поїду. Там іншого коня собі добуду, а цього відпущу – та й по всьому».

Розмови ці тривали давно, подорожні до них звикли і