Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Данило Галицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Данило Галицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Данило Галицький" автора Тарас Орлик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 57
Перейти на сторінку:
всерйоз не сприймали, поки не натрапили на стан дружинників, що зупинилися заночувати на пагорбі над річкою. І видно звідти далеко, і комарів вітер відносить, і вода питна поруч. Наламали хмизу, набили гусей-качок, розвели багаття – ось і стійбище готове. Гордій, покрутившись навколо, за дружинниками поспостерігав і вирішив: уранці хтось неодмінно до річки піде. У кольчузі, чоботях і з мечем не поплавати, тому все це добро на березі залишиться. Якщо взяти і сховатися, то потім, коли загін далі піде, можна в крадене обрядитися і до Холма відправитися, проситися в князеву дружину. Так, мовляв, і так, коня втратив, але решта при мені, і сам я не з полохливих.

Але задуми людські добрі лише доти, доки не починаєш утілювати їх. Саме тоді і виявляються вади, які раніше були непомітні, бо простий смертний не в змозі передбачити наслідки своїх учинків.

Приблизно так висловився Никодим, спостерігаючи, як ведуть до табору дядька Гордія. І закінчив:

– Ох ти, дурна голово! Застерігали ж: не лізь. Ні, не послухав. І як тепер бути?

– Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.

Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.

– Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.

– У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.

– До дружинників?

– До них.

– А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.

– І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.

Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.

– А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.

– Ми ж у чому винні?

– Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?

– Я тобі не Тетеря, а Степанида.

– Відколи це? – сторопів Никодим.

– Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.

Вона встала, поправляючи поділ.

– Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.

– Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.

Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.

– А якщо не захочуть слухати? – запитав він.

– Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.

– А ти знаєш?

– Серце підкаже.

Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?

* * *

Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.

– Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.

– Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.

Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників, у якому миготіли по черзі біла хустка, вигоріла попівська ряса й сіра сорочка з темними плямами на плечах і грудях.

– Кров? – запитав він сотника Єрмолая, який безшумно, як тінь, пішов за ним від вхідних дверей.

– Зараз пошлю дізнатися, князю.

– Не треба. Скажи, нехай ведуть цих трьох сюди.

Діонісій, приклавши долоні до рота, віддав наказ. Дружинники, знизивши голоси до невиразного гомону, повели полонених до намету. Першою пропустили жінку в білій хустці й синьому сарафані з надірваним рукавом. За нею пішов чоловік у рясі, очі якого здалися Данилові дуже розумними й переляканими. Останнім виштовхнули на відкритий простір того, кому дісталося більше за інших. Лоб у нього був розсічений, набряк і посинів, на губах запеклася кров. Бранець зиркнув на князя спідлоба й потупився. Руки в нього були зв’язані за спиною, одна онуча розмоталася і волочилася по траві, наражаючись потрапити під личак. Поруч із бранцями впали їхні торби. Скарбу в них було небагато.

– Хто такі? – запитав Данило, вдивляючись в незнайомі обличчя.

Дізнавшись, що бачить перед собою біженців, вислухав їхні короткі історії та звернувся до дружинників, що півколом вишикувалися за їхніми спинами:

– Що вони скоїли? У чому їхня провина?

Уперед вийшли Захар і Твердозуб, стали розповідати, розмахуючи руками і перебиваючи один одного:

– Отож, ми купаємося, і тут я глянь…

– Збирає, гнида, добро наше, як своє…

– Стій, кричу, гірше буде…

– Я поки до берега добрався, його вже й слід прохолов…

– Бігав-бігав: нікого. Ну, думаю, упустив злодія. Тут лапа ялинова хитнулася. Ага, попався!

І Захар, не шкодуючи барв, став розписувати, як бився з Гордієм, але усвідомив раптом, що просто бив неозброєну, покірну людину, і, збентежившись, замовк.

– А ці двоє? – Данило показав очима на понурих Никодима і Степаниду.

– Вони прийшли за злодія заступатися, – пояснив статечний ратник Вислоус. – А може, і відбити його хотіли, хто їх знає.

– Відбити? – скрикнув Никодим, сміючись уривчастим, геть невеселим сміхом. – Теж знайшли воїнів – писаря та бабу дурну…

– Не дурна я, – заперечила і несподівано ступила кілька кроків уперед, опинившись навпроти князя. – Дозволь мені розповісти, як усе було.

– Ну, кажи, – дозволив він, зупиняючи жестом тих, хто мав намір Степаниду відтягнути назад. – Тільки коротко. Часу в нас обмаль. Ось повісимо злодія – і в дорогу.

– Повісите? – Вона впала навколішки, заломивши руки. – Ні, не можна Гордія вішати. Він сильно постраждав, а тому трішки сам не свій.

– Ти мене перед людьми блаженним не роби! – вигукнув Гордій, але тут же отримав кілька стусанів і зрозумів, що без наказу краще рота не розтуляти.

Стоячи навколішках, Степанида розповіла князю все, що знала про біду дядька Гордія, який утратив дружину й дочок і сам ледве вижив після ран, завданих стрілами тартарськими. Маючи просту душу, думала вона, що князь відійде й помилує Гордія, але цього не сталося. Нахмурившись, Данило коротко тріпнув старанно розчесаним волоссям:

– Якщо кожен, хто близьких

1 ... 13 14 15 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Данило Галицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Данило Галицький"