Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Збиралася Ліїн дуже швидко і досить безглуздо, боячись, що душечка Змій візьме і випадково її забуде на березі. Повісила на шию зв'язку амулетів, не розбираючись, який і для чого потрібний. У кишені про всяк випадок поклала свої навчальні накопичувачі і зшиті разом аркуші із замальовками плетев, яким навчали то Мікал, то Мелана, то колишній придворний маг, а з недавнього часу ще й Мален, якому інколи ставало нудно. Завдяки їхнім старанням, Ліїн постійно почувала себе безглуздою ученицею. Навіть незважаючи на те, що чудово розуміла — більшості того, чого вони вчать, не зможе навчити більше ніхто в імперії.

З іншого боку, по самолюбству, сам того не розуміючи, тупцював душечка. Причому він щиро бажав добра, намагався захищати дружину від зла і поменше її засмучувати. Ліїн це розуміла, намагалася пояснювати, чому її засмутило те, що він не поділився новиною, дивилася в повні подиву очі і, махнувши рукою, йшла, подумки обіцяючи одного разу помститися так, щоб він зрозумів відразу і все. А Юміл йшов слідом і намагався розібратися, чому саме вона образилася цього разу, адже з проблемою вже впоралися, ніхто не постраждав, а так були б тільки зайві переживання.

І Ліїн вкотре ловила себе на тому, що він чудово потоваришував би з Валадом.

Ну, або вони б повбивали один одного через схожість характерів. І схоже, вся справа в ній самій, тягне її саме до таких чоловіків.

— У мене відчуття, що мені не довіряють! — гаркала вкотре Ліїн, коли Юміл перебирав усі можливі причини і йшов на друге коло.

— Чому?! — щиро дивувався чоловік, а потім заглиблювався в нетрі взаємин між нічними вовками і доходив до того, що кожен займався своїми справами і не заважав іншим просто через те, що хотів щось там дізнатися.

А Ліїн ображалася ще сильніше і гордо йшла.

І це при тому, що вона чудово розуміла, що хотів сказати душечка. Просто форму висловлювань вибирати він чи не вмів, чи не особливо старався.

А можливо, справа була зовсім не в душці, а в тому, що всі були зайняті, робили щось важливе, а їй доводилося вчитися.

Вони їй намагалися не заважати, не відволікати і давати більше часу.

А їй здавалося, що від неї щось приховують.

Загалом, повна нісенітниця.

Ліїн була практично впевнена, що участь у морській битві допоможе їй повернути душевну рівновагу. Ну, чи покаже, що вона насправді дурна невміха, якій краще сидіти тихо в класній кімнаті, вчити плетіння та розподіл сили, і терпляче чекати на Мелану. Яка, весело посміхаючись і попиваючи чай із апельсиновим джемом, розповість усе найважливіше. Що вже сталося і що ось-ось станеться.

Загалом, Ліїн потрібна була визначеність. І краще б вона виявилася зовсім не невміхою, яку треба берегти та плекати. Тому що це буде дуже відчутний стусан по самолюбству. А якщо ще й хтось почне втішати… хоча уявити того ж Юміла в цій ролі Ліїн не могла. Він швидше висловить усе, що думає, як будь-якому підлеглому. І добре якщо не велить після цього сидіти на березі і не висуватись. Ліїн підозрювала, що після такого обов'язково вчепиться нігтями йому в обличчя. Прямо на очах команди.

Загалом, знеславить що його, що себе.

Ліїн зітхнула, подивилася в дзеркало на удачу і, схопивши сумку з лікарським набором, поспішила на пристань, поки душечка не велів вирушати.

А ще її гриз черв'ячок невиразного занепокоєння. Чи тому, що вона чудово пам'ятала, чим закінчився її бунт минулого разу, і розуміла, що їй дуже пощастило, що потрапила вона саме на «Гордість Ловарі». Все могло закінчитися набагато гірше.

Чи це було звичайне передчуття, яке намагалося її вберегти від скоєння дурості.

А може все простіше. Може, їй справді не вистачало досвіду. А коли досвід прийде, це невиразне занепокоєння втече з ганьбою. А може, й не втече. Іспитів Ліїн завжди побоювалася, незважаючи на те, що жодного разу жоден не провалила.

— А може, я насправді боягузка, — пробурмотіла дівчина і бадьоро попрямувала до моря, на ходу поправляючи формений моряцький капелюх, що захищав носа від обгорання.

До Великого порту Головного острова вели сходи, вирубані в скелі в давнину. Сходи були сірі, з іскорками-проблисками слюди і дуже міцні. Навіть роки на них вплинули не сильно, лише закругливши краї сходинок і подовживши місцями невеликі щербинки.

Сходами завжди гуляв вітер. Вночі ніс з суші до моря дрібне сміття, що накопичилося за день. Вдень з тихим підвиванням підіймався нагору, приносячи місту прохолоду. На сходах завжди пахло водоростями та морською водою. А в різну пору року до цього запаху підмішувались то бузок, то жасмин, а то й виноградний, і яблучний жмих, який скидали просто в море любителі саморобних вин та сидру.

Ще на сходах тихо хрумтів дрібний білий, з чорними вкрапленнями пісок, а часом збиралися невеликі калюжі. І ластівки, що живуть у скелях, шастали над нею з особливою запопадливістю, а може так тільки здавалося.

Ліїн сходи подобалися. Ще з дитинства. Сходи були одним з її найяскравіших спогадів. Саме з вершини цих сходів вона вперше побачила море, яке зазвичай загороджували скелі та рукотворна стіна, що захищала будинок від можливого нападу. Море тоді було синє-синє, з дрібними зморшками-хвилями. А цим морем йшов корабель з білосніжними вітрилами, на якому повертався з довгого навчання молодший брат батька.

— Краще б тоді потонув, — похмуро сказала Ліїн і, зітхнувши, почала спускатися.

«Гордість Ловарі» стояла біля другого Рибного причалу. На неї закочували якісь бочки, а в сітці, за допомогою лебідки та крана, піднімали пакунки. Юміл стояв на причалі і з несхваленням за цим спостерігав, нетерпляче постукуючи піхвами об стегно. Поруч з ним невпевнено переступав з ноги на ногу капітан Бахлаш, який, побачивши наближення Ліїн, не стримався і мимоволі відступив на крок. Потім нагадав собі, що він чоловік і повернувся назад.

Мікал стояв трохи віддалік, над водою і, мабуть, намагався не заважати вантажникам. Натомість він спостерігав чи за хмарами, чи за чайками, що полюють на рибу.