Читати книгу - "Дикий Гранат , Анетта Грімм"

Наступного ранку Максим Крилов прийшов в офіс раніше, ніж звичайно. Ніч видалася безсонною, і він провів її в роздумах. Як дорослий чоловік, який прожив уже не одне десятиліття в режимі суворого самоконтролю, він розумів, що ситуація потребує рішучих дій. Вчорашній поцілунок не виходив із голови, але головне занепокоєння викликали не емоції, а її безпеку.

Ліка. Її ім'я звучало в думках дуже часто, і це дратувало. Він був певен: усе, що сталося, не можна залишати без пояснень. Вона молода, недосвідчена, можливо, вино та напруга вечора відіграли свою роль. Він, як доросла людина, мав взяти відповідальність за ситуацію.

"А ти певен, що вона взагалі відчуває до тебе хоч щось?" — питав він себе, коли вдивлявся у свою ранкову каву. — "Може, це просто випадковість. Може, їй взагалі нецікаво. У неї, можливо, є хтось... Цей Антон, котрий вічно крутиться навколо неї, точно не приховує своїх намірів. А Савін..."

Максим мимоволі стиснув кулаки, згадавши, як Савін дивився на Ліку вчора. Його погляд, сповнений прихованого наміру, викликав у Максима неприємне відчуття. Як він насмілився так відкрито її оцінювати? Щелепа напружилася, а пальці ще сильніше стиснулися. Він сам себе не впізнавав.

"Зберись, Крилов. Ти доросла людина, а не юнак, що втрачає голову від першого погляду. Ти не можеш дозволити собі наражати її на небезпеку, особливо зараз. Якщо її присутність поруч зі мною зробить її мішенню, я повинен поставити крапку."

Він різко підвівся з крісла і попрямував до її кабінету. Його кроки були впевнені, але всередині все кипіло. У голові прокручувалися фрази, які він мав сказати. Все потрібно зробити чітко, по-діловому, без зайвих емоцій.

Коли він відчинив двері, Ліка сиділа за своїм столом, зосереджено переглядаючи документи. Вона підвела голову, її очі зустрілися з його, і він на мить відчув, як вчорашній вечір спалахнув знову.

- Ліка, нам треба поговорити, - сказав він спокійно, але голос видав напругу.

— Звісно, ​​Максиме Сергійовичу. Щось термінове? - Запитала вона, відклавши папери.

Він жестом запросив її до свого кабінету. Коли двері зачинилися за ними, Максим на мить замовк, підбираючи слова. Ліка дивилася на нього з легким занепокоєнням.

Він обійшов стіл і сів навпроти, складаючи руки перед собою. Якийсь час він мовчав, ніби підбираючи слова.

- Ліка, - почав він, нарешті, його голос був тихим, але твердим. — Я хотів поговорити з вами про вчорашнє.

Вона пильно подивилася на нього, намагаючись зберігати нейтралітет.

— Те, що сталося… — він зробив паузу, трохи стиснувши пальці. - Це моя вина. Це було необдуманим вчинком, і я не мав дозволити собі перейти цей кордон.

Ліка відчула, як її серце здригнулося. Його слова були прямими, але в них не було ні холоду, ні зарозумілості. Він справді шкодував.

- Я доросла людина, - продовжив він. — І я чудово розумію, що мої дії вчора були неналежними.

Його погляд став м'якшим, але голос залишався суворим.

— Я хочу вибачитись перед вами, Ліко. За те, що дозволив собі бути… слабким. Це не повториться. Я обіцяю.

Лика на мить завмерла. Його слова звучали так щиро, що вона відчула легку розгубленість. Вона чекала холодної відстороненості, але натомість він узяв на себе повну відповідальність за те, що сталося.

— Максиме Сергійовичу, — почала вона тихо, — я розумію, що ви відчуваєте. Але мені важливо, щоб ви знали: я не почувала себе незручно. І я не вважаю, що ви... як ви сказали, були слабкими.

Він трохи підняв брову, його погляд знову став більш напруженим.

- Це ваша думка, Ліко, - сказав він, але його голос став трохи м'якшим. — Але я думаю інакше.

Він зробив паузу, його пальці трохи постукували по столу, ніби він все ще сумнівався, чи варто говорити далі.

— Ви — неймовірно здібна людина. І я не хочу, щоб мої дії, мої помилки могли якось вплинути на вашу роботу, вашу кар'єру чи ваше ставлення до мене як до керівника.

Ліка хотіла щось відповісти, але він знову підняв руку, зупиняючи її.

- Давайте домовимося, - сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Все, що сталося вчора, ми залишимо у минулому. Ви продовжите працювати, як і раніше. А я зроблю все, щоб більше не ставити вас у таке становище.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як усередині борються емоції. Його слова звучали розумно, але щось викликало в них легкий укол розчарування. Однак вона розуміла, що зараз він намагається зробити те, що вважає за правильне.

— Добре, Максиме Сергійовичу, — тихо сказала вона, трохи посміхнувшись. — Якщо ви так вважаєте, я вибачаюсь.

Він кивнув, трохи розслабившись, але напруга все ще залишалася в повітрі.

- Дякую, Ліко. І, будь ласка, якщо щось вас турбуватиме, не соромтеся говорити про це.

Вона знову кивнула, і він провів її поглядом, коли вона вийшла з кабінету. Коли двері за ними зачинилися, Максим дозволив собі видихнути. Він знав, що ухвалив правильне рішення, але чомусь легкості це не дало.