Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Ми пройшли половину шляху до скелі й зупинилися. Дін обійняв мене за плечі та притиснув до своїх міцних грудей. Ми стояли там, чекаючи на делегацію гномів. Незабаром їхнє представництво вишикувалося перед нами: старший гном попереду, а двоє інших трохи позаду.

– Вітаю вождя гномів Ронібура, – привітався Дін, злегка нахиляючи голову.

– Вітаю короля Тарлії Кордевідіона Тарлійського, – відповів старший гном, простягаючи руку. Дін чемно потиснув її.

– Ваша Величносте, – звернувся Ронібур до мене, – мій племінник випадково знайшов річ, яка вам належить, і хоче повернути.

На простягнутій долоні лежав кристал перенесення, який у мене вкрав нахабний злочинець.

Я взяла кристал і поклала його в кишеню Діна.

– Краще ти забери, у мене не дуже виходить керувати цим засобом пересування, – пояснила я. – Не хочу раптом опинитися у воді чи під землею.

– Ваша… – почав вождь, але я його зупинила: – Називай мене Наталею, Ронібур. Після всього, що ми пережили сьогодні, дивно чути від тебе, що я Величність.

– І що це може означати? – поцікавився Дін, повертаючи моє обличчя до себе і вдивляючись мені в очі.

– Ваша Величносте, – звернувся Ронібур до Кордевідіона, – ваша дружина врятувала мого сина, мій спадкоємець сьогодні наче народився знову. Я дуже вдячний, що Доля склалася так, що Наталя була в цей момент у нас. Таке не забувається!

Вождь ще раз вклонився і повернувся, щоб піти.

– Ронібур, – промовив услід король, – про Мінорську копальню нічого не хочеш запитати?

– Ні, – відповів ватажок гномів, не зупиняючись.

– А даремно. Якщо ця тема тебе ще цікавить, то післязавтра вранці я чекаю на тебе і твоїх радників у палаці.

Ронібур зупинився.

– Добре, ми обов'язково приїдемо.

– Чому післязавтра? – запитала я пошепки, гноми були ще не так далеко.

– У нас гості, люба, – усміхнувся чоловік. – Із столиці мої батьки приїхали.

– От трясця! Віддай мені кристал!

– Аякже, ось прямо зараз.

– Дін, може ти повернешся, а я ще трохи погостюю у Фанні? Ти ж побачив, що зі мною все гаразд, і мене ніхто не кривдить.

– І як довго ти плануєш тут гостювати, якщо не секрет?

Дін, здається, ледве стримував посмішку. Йому, бачите, весело!

– Ну, приблизно стільки, скільки твої батьки будуть у тебе в гостях, – чесно відповідаю я.

– Не в мене, а у нас, люба. Вони ж приїхали, щоб познайомитися з тобою, тому залишаться стільки, скільки буде потрібно для цього.

– От трясця! – знову пробурчала я. – І нічого не можна вдіяти?

– Можна, – погодився чоловік. Я завмерла в очікуванні, витягнувши шию. – Можна просто повернутися назад. Наталю, перестань, ніхто тебе не збирається з’їсти.

– Ага, про "їсти", – згадала я. – Навіщо ти мене вкусив?

– Поговоримо про це вдома, – Дін перестав усміхатися і перевів погляд на вхід у тунель, де майже всі гноми, які спостерігали за возз'єднанням королівської родини, вже зникли. Залишилися лише Ронібур з радниками, вони саме наближалися до скелі. – Зараз нам вже час вирушати до палацу. Дійдемо до найближчого села, а звідти нас підвезуть на возі.

– Куди поїдемо?

– На достатню відстань від гір.

– А як визначити, що вона достатня? – зацікавилася я.

– Якщо при спробі активувати портал кристал не засвітиться, можна вільно рухатися, куди потрібно, – пояснив Дін, обійнявши мене за плечі, і повів до стежки, що вела від гір у невідомість. – Пішли.

Дорога до села виявилася не такою вже й далекою, але спека була неймовірна. Коли нарешті побачили перші хатинки, відчула неабияке полегшення.

Скоро будемо вдома. Як же мені хотілося зануритися в басейн з чистою водичкою, що чекав на мене в палаці! Але, мабуть, це зробити не вийде. Там гості. Королівські батьки. А я навіть не уявляю, як поводитися з ними. Мама Діна, напевно, строга і холодна леді. А я в штанах від Ронібура і сукні від Фанні. Королеа-мати тільки за такий одяг буде зневажати мене до кінця життя. І ще за те, що я залишила її синочка.

– Дін, а що ти сказав батькам про мою відсутність?

– Сказав правду: що ти втекла від мене.

– Так і сказав? – я зупинилася, вражена його відповіддю.

– А що я мав сказати? – теж зупинився Дін, – Що ти вирішила до гномів на чайок сходити?

– Оце так! І як тепер мені їм у вічі дивитися після всього цього?

– Як мені у вічі дивитися, ти не переживала, а тепер захвилювалася, – пробурчав Дін, відновлюючи рух. – Ходімо вже.

Йшли деякий час мовчки. Розмова відновилася, коли ми з комфортом вмостилися на соломі, застеленій покривалами, і поїхали на брязкітливому возі. Невеликою, але жвавою конячкою, правив широкоплечий бородатий чоловік. Ми все більше віддалялися від гір і, нарешті, я порушила мовчання:

– Дін, можна нам не одразу до палацу переміститися? Краще до басейну. Я помиюся, а ти мені щось принесеш одягти.

– Я вже один раз приніс тобі сукню, – повернувся до мене темноволосий чоловік, – тільки одягати її не було на кого.

– Ти завжди тепер мені про це нагадуватимеш, якщо я захочу у тому басейні скупатися?

– Ні, не завжди, бо купатися ти навряд чи будеш.

– Як це? – здивувалася я. – Ти що, не пустиш мене до басейну?

– Немає його.

– Як це немає?

Сьогодні прямо день новин.

– Ну... я трохи засмутився, коли ти змилася.

Я шоковано витріщила очі. Нічого собі, засмутився!