Читати книгу - "Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава"

Нас запросили до столу. Ось тут я й побачила Джессі. Вона одягла свою прекрасну сукню, русяве волосся накрутила шовковими локонами і прикрасила маленькою короною, а на шию одягла кольє з великим рубіном і такі самісінькі сережки. Вона виглядала зачарованою усією атмосферою балу, було помітно, що їй подобається тут.

– Ешлі, не поділишся зі мною, хто цей загадковий джентльмен? – шепнула названа сестра мені на вухо. – Я ж знаю, що ти впізнала його.

– Ні, поняття не маю, хто це, – заперечила я, безцеремонно збрехавши. Не хочу їй розповідати поки що, а окрім цього, я ж і сама ще толком нічого не знаю про Джульєна.

На щастя, Джессі сіла навпроти мене, і за столом я повторювала кожен її рух, їла точнісінько ту ж саму їжу і в тому ж порядку, що й вона. Не знаю, може це видалося б комусь дивним, але я помітила, що багато присутніх їдять саме в такому порядку, тому заспокоювала цим себе.

Поївши, дехто з гостей почав щось обговорювати між собою, але скоро всі знову пішли танцювати. Якийсь інший джентльмен, якого я, звісно, не знала, запросив мене до танцю, і я погодилась. Тим часом, Джессі напросилася в партнери до Джульєна або, як його між собою обізвали всі гості, «джентльмена в масці». Коли я, танцюючи, відводила погляд в їх сторону, бачила погляд хлопця. Навіть, коли ми рухались в різні сторони зали на достатньо велику відстань, я відчувала, що його очі обпікають усю мене. На цьому балу достатньо дам, які своєю красою без проблем затьмарюють мене. Чому ж йому дивитися лишень на мене одну? Навіть, коли танцює з Джессі, яка ще як постаралася над своєю зовнішністю, все одно скоса поглядає на мою високість – принцесу Ешлі.

Зі мною потанцювало ще кілька милих гостей, які вправно вихваляли принца Лео, а потім я побачила, що для останнього на сьогодні танцю сам мій «таточко» підштовхує принца до мене. Але він не встиг підійти і запросити потанцювати. Його випередив Джульєн.

– Ваша високосте, дозволите мені ще раз потанцювати з Вами? – промовив юнак, і перш, ніж я встигла щось сказати чи хоча б кивнути, він підхопив мене і безцеремонно повів за собою у танці. Всі присутні були, явно, невдоволені такою поведінкою невідомого самозванця, який ще й маскується. Проте, хто б запитав їх дозволу? Хто б зважав на їх осуд? Точно, що не Джульєн, а я лише відчула себе вільною поруч з ним, немов у моїй душі зародилась дивна надія, що він – той, хто здатен виступити проти правил і допомогти мені повернутись додому. Після нашого другого танцю, який через невдоволення присутніх здався мені забороненим, мені чомусь здалося, що немає нічого, що б не зміг зробити цей юнак.