Читати книгу - "Інший дім"

Я ніколи не поділяла того розуміння, яке батько дарував своєму братові. Він увесь час казав, що дядько Стефан молодший за нього і постраждав колись від удару по голові. Часом він хворіє, і йому тоді дуже хочеться випити. Одного разу, нещодавно, дядько на підпитку шукав якось зробленого ще за Царя Гороха ножа. Він подарував його батькові на котрийсь із днів народження.

Навіщо дядькові був той ніж?

Мені було дуже страшно слухати його п’яні викрики, які супроводжували батьківські пояснення, що того ножа вже давно винесли в сміття. Коли вони кричали вдвох — п’яний дядько і батько, котрий ­пригубив дві краплі, мені здавалося, що на нашій кухні поселилися аж двоє Синіх Борід одразу. Направду, батько й дядько дуже схожі. Щоправда, дядько не лисий. (У нього завжди таке ж світле кудлате й заплутане волосся, яке було в мене, коли мене порятував Макс і його батько.) Вони продовжували кричати, а я — чекати, що Артем вбіжить до кімнати, мов лицар зі шпагою, і забере мене від цих двох.

Батько знову прочовгав до свого «кабінету».

Сів за крісло. Розгорнув газету. Ще з годинку попрацює й візьметься за пульт. Далі перемикатиме канали, зовсім як Артем, коли хвилюється.

Невже наш батько хвилюється? Ні, я не буду в ньо­го таке запитувати. Ми мало розмовляємо. Коли ми вдома, то або читаємо, або сидимо кожен за своїм комп’ютером, або мовчки дивимося телевізор. Здається, що в нашій родині вичерпалися всі слова. Це сталося тоді, коли мама сказала, що повертатися не збирається. Як зараз пам’ятаю той день. Ми з Тьомою мовчали. Ми чекали пояснень, з надією поглядаючи на батька. Та він не зронив ані слова. Того ж вечора до батька прийшов брат, і разом вони випили, «за традицією».

З кухні час до часу долинали затерті слова: навіщо Колумб ту Америку відкрив?

Частина друга. 20 травня, 2011

У чемодан тільки серце не влізло,

Та й не хотіло...

«Поїзд емігрантів» Джані Родарі (Переклад з італійської Г. Кочура та М. Лукаша)

Артем

Мама якось згадувала, що коли б вона не проїжджала дорогою до центру Піттсбурга, її дивує таке: чому в’язницю побудовано ледь не в самісінькому серці міста? Чому вікна високої будівлі виходять просто на річку? На її думку, це псує міські ландшафти. Хоча вона вважає, що неуважні туристи часом не помічають, що вікна великої будівлі заґратовано. Бо, якщо пригледітися, то інколи навіть можна побачити, як за ґратами стоять в’язні і дивляться чи то на річку, чи то на невпинний рух транспорту. Та загалом туристи часто сприймають в’язницю просто як пам’ятку архітектури.

Маму хвилює в’язниця в центі Піттсбурга... а мене хвилює в’язниця, до якої я потрапив. Мені пофортунило — мене не посадили за ґрати. Хоча в ментівській машині мені таки довелося за ними посидіти. Захоп­лений зненацька, я почувався кримінальним злочинцем.

Сидіння рипіло. Колеса тріщали. І мені хотілося одного — провалитися до найглибшого нутра землі ­й згоріти в киплячій магмі.

Коли мама навідується до центру в справах, її також дивує, що однією з найстаріших споруд міста є саме будівля суду. Вона має високі куполи. Мама каже, що попри всі архітектурні деталі краса її ще й у тому, що вона з’єднується з іншою будівлею — «Мостом Зіт­хань». Це такий собі венеціанський мотив. Хоча мені це нічого не каже: я не був ні у Венеції, ні у Піттсбурзі. Мама твердить, що її завжди дивує, що та будівля нагадує замок. Замок? Будівля, в якій я сиджу нині, на замок не схожа. Хоча, здається, я відбувся легким переляком.

Щойно мене привели до дільниці, то посадили на стілець. Я сидів мовчки і чекав на допит. Але менти лише записали мої дані. Запитали про батьків. А далі про те, чому я таке накоїв. Чому накинувся на того хлопця з кулаками. Спочатку я хотів мовчати. Потім збрехати і залишити собі помсту за Полю на майбутнє. Та згодом злякався — менти сказали, що не віддадуть мене батькам, поки я не скажу правди.

А як же мама? Поля? Америка, зрештою?

І я виклав усе, як було.

Ментів моя розповідь особливо не здивувала. Та вони й слухали її у піввуха. Один поблажливо кинув, що люди вже не раз зверталися зі скаргами на двох хлопців, що розбишакують на Троєщині. Якраз у тому районі, де все й трапилося з Полею.

Міліціонер вніс запис у книжку і запитав про моїх батьків. Сказав, що треба, щоб вони прийшли по мене, бо інакше мене не відпустять. Мало чого мені ще в голову збреде, наголосив він. Треба заспокоїтись, пояснював, поспати. А за день повернутися з батьком чи матір’ю і заповнити ще якісь папери.

Він став телефонувати до нас додому. Здалося, що моє серце перетворилося на м’яч, якого вкидають до кошика. Воно пульсувало й підстрибувало.

Я сидів на стільці й приречено чекав на появу батька.

От батько прийде — і що далі?

Що будуть говорити в школі?

А що — в команді?

Добре, що я нікого не вплутав із пацанів.

А що, як Поля скаже мамі?

Що мама на це відповість?

Поля

Телефонний дзвінок розітнув тишу в квартирі. Батько, як завжди, сидів у своїй кімнаті. Я вирішила не підходити до телефону, щоб раптом не потрапити йому на очі. Батько теж не квапився. Після третього виклику він таки почовгав до коридору.

— Віктор Чиж, — сказав він і прокашлявся. — Слухаю. Говоріть, це Віктор Чиж.

Терпіти не можу його надмірної офіційності. Наче він секретар в офісі. Він пояснює це тим, що інколи телефонують клієнти, а тому нам з Тьомою треба також навчитися відповідно розмовляти по телефону.

— Чиж, так, Чиж, — голос його тихішав, — мій син, так, Артем.

Я підійшла ближче до дверей і принишкла.

— Матері немає, — говорив затинаючись. — В Америці. Скоро не приїде. Прийду сам. Так. Зараз. Уже виходжу. Дайте адресу. Полю! — крикнув батько. — Подай ручку! Полю...

Я метнулася до столу. Ручку? Ось — ні, не пише.

Олівець!