Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Інший дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Інший дім"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інший дім" автора Оксана Лущевська. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 24
Перейти на сторінку:
Зламався!

Нарешті я відрила в наплічнику папірець і ручку.

— Чекайте, хвилину, пишу, — батькові руки тремтіли. Окуляри зсунулися на край носа, та він не зважав. — Дякую. Зараз буду. Йду.

З Артемом щось трапилося.

Батько повісив слухавку й уважно подивився на мене. Видно було, що він хотів щось сказати, смикнув футболку, та ураз його очі міцно прикипіли до мого синця. Я обіперлася на стінку і опустила голову. Батько мовчав. Папір шарудів в тремтячій руці. Тепер то був єдиний звук.

— Полюююю, Полееечко, — тяжко видихнув він і знову вмовк, підійнявши моє обличчя за підборіддя, він розглядав синець. — Болить?

— Ні, — збрехала я, бо коли торкатися до синця, то він іще болів.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

— Ти Тьомі казала?

— Так.

— Ясно, — повторив розгублено. — Я за Артемом, — батько поклав свою тремтячу долоню мені на чоло. Від його дотику мені стало тепло. Він хвилину помовчав. Довгу таку хвилину. Потім поцілував мене в тім’я, як колись у дитинстві.

— Ми скоро повернемося — ми з Тьомою. Замкни двері, Полю, я ключі не беру, — він одягнув светра.

Я присіла на підлозі. Розбита вщент.

Мені не хотілося плакати — хотілося заскавучати, як цуцик.

Я притулилася головою до шафи. Дверцята, які ніколи щільно не зачинялися, буцнулися. Ізсередини виглядала червона валіза. Її мені подарувала мама, щоб я збирала до неї наші речі. Зробила для нас з Артемом грошовий переказ, щойно ми отримали паспорти, от ми і купили собі по валізі. Артем обрав великого синього наплічника. Сказав, що місця для кросівок і м’яча вистачить, а більше йому нічого не треба. Я ж захотіла валізу, таку, як у мами, на коліщатах, збоку з блискучою лакованою смужкою.

Як у мами...

Мені хотілося до мами. Пригорнутися до неї. Сісти на дивані поряд і горнутися-горнутися.

Чого все так?

Чого?

Зі злості я стукнула кулаком по шафі, дверцята гупнули, а за мить валіза впала долі. Її блискавка була не застебнута. Вона здавалася червоною розчепіреною пащею. Мені не хотілося її підіймати. Мені не хотілося нікуди їхати. Я підібгала ноги, уткнулася головою в коліна й стала дивитися на годинник.

«Ми скоро повернемося», — сказав батько.

Скоро? Правда скоро?

Скоро — це коли?

«Скоро», як мені відомо, поняття неточне. Так само, як і «ненадовго». Мама також казала, що повернеться «скоро», бо, за її поясненнями, до Америки вона їхала «ненадовго».

Артем

Невдовзі батько прийшов по мене, підписав якісь папери. Коли ми з ним зустрілися очима, він нічого не сказав. Ми вийшли на вулицю, батько подав мені куртку.

— Трохи прохолодно. Подумав, — він стенув плечима, — може, знадобиться.

Я накинув куртку, і ми пішли. Крокували вперед мовчки. Я чекав, що батько розпочне свої уроки моралі й правильної поведінки. Замість цього він... підійшов до кіоску й купив дві порції морозива.

— Знаєш, Артеме, — він відкусив шматочок, — я би зробив так само.

— Що? — ледь не подавився я.

— Захистив би свою сестру... — він витримав паузу, — чи брата.

Мені відразу спав на думку наш дядько. Батько не раз водив його до лікарні, щоб підлікувати. Інколи він навіть сам робив йому уколи. Мама, коли була ще з нами, йому допомагала.

— Але, я ж не... тобто, тат, все вийшло не так, як треба... Все провалилося. Я не те, щоб не надавав тим негідникам, а навпаки — осоромився.

— Осоромився? — батько повільно вкусив морозиво. — Не знаю. Артеме, а пам’ятаєш лижі?

— Які?

— Забув, Тьомо? — обличчя його посвітлішало, на ньому з’явилася ледь помітна, незвична для батька — цього, теперішнього батька — усмішка. Я дивився на нього з подивом, бо давно не бачив його таким.

Коли батько усміхається, ямочки на його щоках стають глибшими. Як у Полі. Як у мами...

— Лижі!!! — мені аж проясніло в голові. — Водяні!

— Отож-бо, Тьомо! — незвично, як хлопчисько, вишкірився він. — Вони!

Коли ми вперше спробували прокататися на водяних лижах, мене на них поставили й дали в руку каната, прикріпленого до катера. Батько завів двигун, я вперся ногами в лижі, якщо можна так сказати, він смикнув, і за мить я шубовснув під воду. Замість того, щоб плавно розтинати лижами хвилясту поверхню моря. Я не тільки висковзнув з однієї лижі, а ще й зачепився за канат. Мене, малого й наляканого, батько витягнув з води однією рукою. Лижу ми так і не виловили. За що тоді ще й штраф заплатили. Усі, хто спостерігав за цією картиною з берега, з нас добряче посміялися. Потім я дуже переживав. А згодом ми поїхали додому. Я забув ту історію. Не те, щоб зовсім, звісно, але вона мене більше не хвилювала. Я більше не червонів, згадуючи про неї.

Ну, так, я розумів до чого він веде. Не маленький. Натяки на те, що все з часом минеться. Але що «з часом», коли ця халепа тут-і-тепер? До чого тут час?

Я не хотів його зупиняти. Мені було достатньо бачити, як по-хлопчачому з-під потертих старих окулярів світилися його очі.

Ми сіли на лавці неподалік від нашого будинку й ум’яли ще по порції морозива. Слова вертілися на язиці, але я їх ковтав. Мені багато чого хотілося сказати батькові: про маму, про Полю, про Аліну, про майбутню поїздку. Але я чомусь не міг. Мені здавалося, що кожен із нас потаємно переказав іншому все, що накипіло на серці.

— Все добре, що закінчується добре, — сказав на­реш­ті батько. — Але, може, якщо що... ти, сину, звертайся наступного разу до мене з такими... ­питаннями... Чи до ммм... Тьомо, до ммм... матері.

При слові «матір» у нього здригнулися губи. Хоча, може, то мені здалося?

— Звертайся, Артеме, — повторив батько.

Поля

Я сиділа біля валізи, коли батько з Артемом повернулися.

— Арчику! — я наскочила на нього. — Ти мене налякав. Що трапилося? Що?

— Все окей, мала, — відмахнувся брат, поглядаючи на батька.

— Не переживай, Полю, — той подав мені ванільне морозиво.

Батько зняв черевики й пішов до ванної.

— Що трапилося, Арчі? — не вгавала я.

— Полю, все в нормі, — Артем поплескав мене по плечу і кивнув на валізу. — Ти що, вже збираєшся?

— Ні, ні, це просто... Та ж за візою скоро йти... — видихнула я.

— З сумкою? — Артем намагався жартувати.

— Таке скажеш! — я миттю защепила чорну пащеку своєї валізи й заховала її до

1 ... 13 14 15 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інший дім"