Читати книгу - "Інший дім"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті я відрила в наплічнику папірець і ручку.
— Чекайте, хвилину, пишу, — батькові руки тремтіли. Окуляри зсунулися на край носа, та він не зважав. — Дякую. Зараз буду. Йду.
З Артемом щось трапилося.
Батько повісив слухавку й уважно подивився на мене. Видно було, що він хотів щось сказати, смикнув футболку, та ураз його очі міцно прикипіли до мого синця. Я обіперлася на стінку і опустила голову. Батько мовчав. Папір шарудів в тремтячій руці. Тепер то був єдиний звук.
— Полюююю, Полееечко, — тяжко видихнув він і знову вмовк, підійнявши моє обличчя за підборіддя, він розглядав синець. — Болить?
— Ні, — збрехала я, бо коли торкатися до синця, то він іще болів.
— Хочеш про це поговорити?
— Ні.
— Ти Тьомі казала?
— Так.
— Ясно, — повторив розгублено. — Я за Артемом, — батько поклав свою тремтячу долоню мені на чоло. Від його дотику мені стало тепло. Він хвилину помовчав. Довгу таку хвилину. Потім поцілував мене в тім’я, як колись у дитинстві.
— Ми скоро повернемося — ми з Тьомою. Замкни двері, Полю, я ключі не беру, — він одягнув светра.
Я присіла на підлозі. Розбита вщент.
Мені не хотілося плакати — хотілося заскавучати, як цуцик.
Я притулилася головою до шафи. Дверцята, які ніколи щільно не зачинялися, буцнулися. Ізсередини виглядала червона валіза. Її мені подарувала мама, щоб я збирала до неї наші речі. Зробила для нас з Артемом грошовий переказ, щойно ми отримали паспорти, от ми і купили собі по валізі. Артем обрав великого синього наплічника. Сказав, що місця для кросівок і м’яча вистачить, а більше йому нічого не треба. Я ж захотіла валізу, таку, як у мами, на коліщатах, збоку з блискучою лакованою смужкою.
Як у мами...
Мені хотілося до мами. Пригорнутися до неї. Сісти на дивані поряд і горнутися-горнутися.
Чого все так?
Чого?
Зі злості я стукнула кулаком по шафі, дверцята гупнули, а за мить валіза впала долі. Її блискавка була не застебнута. Вона здавалася червоною розчепіреною пащею. Мені не хотілося її підіймати. Мені не хотілося нікуди їхати. Я підібгала ноги, уткнулася головою в коліна й стала дивитися на годинник.
«Ми скоро повернемося», — сказав батько.
Скоро? Правда скоро?
Скоро — це коли?
«Скоро», як мені відомо, поняття неточне. Так само, як і «ненадовго». Мама також казала, що повернеться «скоро», бо, за її поясненнями, до Америки вона їхала «ненадовго».
Артем
Невдовзі батько прийшов по мене, підписав якісь папери. Коли ми з ним зустрілися очима, він нічого не сказав. Ми вийшли на вулицю, батько подав мені куртку.
— Трохи прохолодно. Подумав, — він стенув плечима, — може, знадобиться.
Я накинув куртку, і ми пішли. Крокували вперед мовчки. Я чекав, що батько розпочне свої уроки моралі й правильної поведінки. Замість цього він... підійшов до кіоску й купив дві порції морозива.
— Знаєш, Артеме, — він відкусив шматочок, — я би зробив так само.
— Що? — ледь не подавився я.
— Захистив би свою сестру... — він витримав паузу, — чи брата.
Мені відразу спав на думку наш дядько. Батько не раз водив його до лікарні, щоб підлікувати. Інколи він навіть сам робив йому уколи. Мама, коли була ще з нами, йому допомагала.
— Але, я ж не... тобто, тат, все вийшло не так, як треба... Все провалилося. Я не те, щоб не надавав тим негідникам, а навпаки — осоромився.
— Осоромився? — батько повільно вкусив морозиво. — Не знаю. Артеме, а пам’ятаєш лижі?
— Які?
— Забув, Тьомо? — обличчя його посвітлішало, на ньому з’явилася ледь помітна, незвична для батька — цього, теперішнього батька — усмішка. Я дивився на нього з подивом, бо давно не бачив його таким.
Коли батько усміхається, ямочки на його щоках стають глибшими. Як у Полі. Як у мами...
— Лижі!!! — мені аж проясніло в голові. — Водяні!
— Отож-бо, Тьомо! — незвично, як хлопчисько, вишкірився він. — Вони!
Коли ми вперше спробували прокататися на водяних лижах, мене на них поставили й дали в руку каната, прикріпленого до катера. Батько завів двигун, я вперся ногами в лижі, якщо можна так сказати, він смикнув, і за мить я шубовснув під воду. Замість того, щоб плавно розтинати лижами хвилясту поверхню моря. Я не тільки висковзнув з однієї лижі, а ще й зачепився за канат. Мене, малого й наляканого, батько витягнув з води однією рукою. Лижу ми так і не виловили. За що тоді ще й штраф заплатили. Усі, хто спостерігав за цією картиною з берега, з нас добряче посміялися. Потім я дуже переживав. А згодом ми поїхали додому. Я забув ту історію. Не те, щоб зовсім, звісно, але вона мене більше не хвилювала. Я більше не червонів, згадуючи про неї.
Ну, так, я розумів до чого він веде. Не маленький. Натяки на те, що все з часом минеться. Але що «з часом», коли ця халепа тут-і-тепер? До чого тут час?
Я не хотів його зупиняти. Мені було достатньо бачити, як по-хлопчачому з-під потертих старих окулярів світилися його очі.
Ми сіли на лавці неподалік від нашого будинку й ум’яли ще по порції морозива. Слова вертілися на язиці, але я їх ковтав. Мені багато чого хотілося сказати батькові: про маму, про Полю, про Аліну, про майбутню поїздку. Але я чомусь не міг. Мені здавалося, що кожен із нас потаємно переказав іншому все, що накипіло на серці.
— Все добре, що закінчується добре, — сказав нарешті батько. — Але, може, якщо що... ти, сину, звертайся наступного разу до мене з такими... питаннями... Чи до ммм... Тьомо, до ммм... матері.
При слові «матір» у нього здригнулися губи. Хоча, може, то мені здалося?
— Звертайся, Артеме, — повторив батько.
Поля
Я сиділа біля валізи, коли батько з Артемом повернулися.
— Арчику! — я наскочила на нього. — Ти мене налякав. Що трапилося? Що?
— Все окей, мала, — відмахнувся брат, поглядаючи на батька.
— Не переживай, Полю, — той подав мені ванільне морозиво.
Батько зняв черевики й пішов до ванної.
— Що трапилося, Арчі? — не вгавала я.
— Полю, все в нормі, — Артем поплескав мене по плечу і кивнув на валізу. — Ти що, вже збираєшся?
— Ні, ні, це просто... Та ж за візою скоро йти... — видихнула я.
— З сумкою? — Артем намагався жартувати.
— Таке скажеш! — я миттю защепила чорну пащеку своєї валізи й заховала її до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.