Читати книгу - "Вірна чи Вільна , Юний"

Над головою вже вкотре пролетіли птахи. Здавалося, ніхто не звернув на них уваги, адже кожен був заклопотаний і готувався до сьогоднішнього виїзду. Я ж навпаки чіплялася очима за кожну дрібницю, вдихала свіже та трохи морозне повітря, відчуваючи такий довгоочікуваний подих весни. Небо і справді вже звільнилося від похмурих хмар, котрі за своєю брамою ховали яскраву блакить, тож розмальована тьмяними барвами земля ніжилася на сонці, позбуваючись затоптаного берцями брудного снігу. Я теж купалася у ледь теплому промінні. Хотілося ввібрати якомога більше його, насолодитися цим затишком перед поїздкою, яка тримала всіх у напрузі.

Моїх пліч торкнулися руки Вадима, а згодом його губи залоскотали шию, наблизилися до вуха й прошепотіли:

- Не хвилюйся, я поруч...

Мурашки пробіглись по всьому тілу, аж до кінчиків пальців, змусили тремтіти.

- Ти змерзла? - Хлопець сильніше притис мене до себе, зарившись носом у волосся, яке я розплела напередодні.

Я захитала головою і взяла Вадима за руку. Мій погляд блукав по наших пальцях, які були сплетені між собою. На двох із них чітко виднілися татуювання, що колись були символом вічного кохання. Чому ж були? Можливо, і досі є, досі зберігають у собі частинку глибоких почуттів...

Цю тимчасову ідилію зруйнував голос позаду: "Вадь! Ходи сюди! Часу не так багато."

- Соню, ти поки відпочинь, а я хлопцям допоможу, - парубок ніжно стиснув мої пальці у знак підтримки та знову залишив мене на самоті з думками.

Я більше не тримала образи на Вадима. Після багатьох довгих розмов, які часто змушували хлопця нервувати, він усе ж дав згоду на моє повернення до військової справи. Правда, відпустити мене на передові позиції парубок не зміг. На початку лютого він забрав мене до себе - у район, де бойові дії були менш інтенсивними.

Проте лінія фронту не стояла на місці. Там, де ще тиждень тому були поодинокі прильоти, тепер безперервно лунали вибухи. Тож сьогоднішній виїзд на позицію вже не був таким безпечним, як колись: нам доведеться вперше настільки наблизитися до противника.

У вирі цих подій я не знаходила часу, щоб розібратися у своїх почуттях. Вадим залишався для мене важливою людиною, проте ні він, ні я не ризикували починати все з початку. Хоча хлопець і не приховував того, що відчував, а навпаки всіляко проявляв своє кохання.

Я усвідомлювала, що цей світ тримається на таких, як він. І вдячність за це переливалася за краї моєї душі, хотілося зробити все можливе для Вадима, подарувати йому ласку, ніжність, любов...

До Богдана ж мене вабило щось нове, незвідане... Із ним було легко, спокійно, а постійна відповідальність нарешті сповзала з моїх пліч. Ці почуття були щирими, навіть дещо дитячими, але робили мене по-справжньому щасливою. 

Заплутавшись, у цих відчуттях, я просто плила за течією. Вадим здавався мені цілим світом, який я спрагло намагалася врятувати від болю сьогодення, адже він зовсім недавно почав цвісти... Богдан же був тим, хто давав надію на майбутнє, прагнув знову прорости й усі наші рани вкрити квітами. Мені залишалося тільки триматися за них обох, щоб не втратити себе...

~

Ближче до вечора ми вже були готові до від'їзду. Я стояла біля авто та роздивлялася місцеві краєвиди. Серце стискалося від того, що таку красу знищують самі ж люди. Але ще більше боліло те, що я безсила перед цим хаосом...

Вадим обперся на авто поруч і заглянув у мої очі:

- Тебе щось турбує?

Я довго мовчала, підпираючи слова, а тоді з уст злинуло одне-єдине питання:

- Чому люди такі жорстокі?

- Не знаю, Соню... - Вадим і сам задумався, прихиливши мене до себе. - Історія нічого не вчить їх... Я не знаю, скільки ще смертей потрібно, щоб люди задумалися над цінністю життя.

- Як думаєш, колись тут буде мирне небо, таке, яким його і створив Бог?

- Поки ця орда не зникне з лиця світу, спокою нам не буде... Ти ж сама знаєш: протистояння продовжується вже не одне століття. Та ми повинні, Соню... Наша нація не може отак розчинитися під ногами цих бісових створінь, - хлопець витягнув сигарету та закурив.

Між нами повисла тиша. Здавалося, і час зупинився, щоб осмислити слова воїна. Вадим викинув недопалок і повернувся до мене:

- Знаєш, я втомився від цього всього... Хочу спокою, сім'ю, дітей і вільну країну. Я сотні разів просив про це Бога у молитвах. Але Він... Він цього не хоче для мене... Можливо, я повинен впасти тут, на зраненій українській землі... Мабуть, Він цього хоче... - В очах хлопця була порожнеча. Він не злився, не сумував, не боявся, не прагнув втекти від реальності.

- Вадиме, ні... Бог любить тебе...

Парубок посміхнувся й поцілував мене у маківку.

- Нам пора...

~

Перша ніч на позиції повільно пропливала у супроводі безперервних вибухів. Мені довелося знову звикати до гучних звуків і постійної небезпеки. Вадим спочатку старався бути поруч, але робота, заради якої ми сюди приїхали, не дозволяла йому цього. Тож згодом я майже не бачила парубка.

Хлопці позитивно відповіли на моє бажання якось їм допомогти. Мене залучили до справи, але через кілька годин нас повідомили про обстріл. Вадим повернувся, як тільки перші снаряди розірвалися поруч. Він обійняв і притис до себе міцно-міцно.