Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Йшов я стежкою недовго, але встиг увійти в ритм, прислухаючись і поглядаючи на всі боки. А ось людини не помітив.

- Здрав будь, подорожній, - раптово пролунав хрипкий голос, збиваючи мене з кроку.

Він сидів на пеньочку, дивлячись кудись у далечінь, та побачивши мене, встав, перегороджуючи шлях. Серце прискорено забилося, даючи в кров пристойну дозу адреналіну, долоня лягла на руків’я меча. Потрібно бути готовим до бою. Я уважно вивчав сивого чоловіка: він мружився, від чого зморшки тонкою сіточкою обрамляли вицвілі очі. Грубі риси обличчя і шрам на вилиці, коротке темне волосся в хаотичному безладді. Схоже, гребінець у старого не в пошані. Міцне та сухе тіло, добротний одяг: широкі штани та сорочка. І все - ні зброї, ні чогось незвичайного.

- І вам не хворіти, - я трохи розслабився, але продовжував уважно спостерігати за незнайомцем.

- Куди шлях тримаєш, чи не в село, часом?

- Радше так, іду, світ за очі, - я не розумів такого інтересу. Це що? Перший квест?

Дід по-хитрому посміхнувся, дивлячись на мене.

- Посланцям там раді не будуть, тим паче з боку цвинтаря, не до добра це. Допоможи мені, старому, а я допоможу тобі.

- Посланцям? Тобто?

- Угу, посланцям чужих богів, - чоловік каркаючи засміявся. Чого він несе? Старий ніяк не звертав уваги на мою боєготовність. - Проведи мене до сторожки на цвинтарі, а то нині там скелети прокинулися й заважають, - подивившись на мою зброю, він порадив: - Хоч у тебе й меч, не колись їх, а рубай кінцівки та шию. На світлі вони крихкі, думаю, впораєшся.

Дід оцінювально мене оглянув і зі сміхом сказав:

- Сподіваюся на це.

- Веди тоді, - процідив я крізь зуби, стримуючи своє бажання вдарити гардою по обличчю старого. Дуже вже його погляд мені не сподобався. Та й відношення таке, наче я дитина якась. - А там подивимося, зможу чи ні.

Який дивний і грубий перший житель цього світу. І що за посланці? Якось Іо зараз питати не бачив сенсу. Може в цьому й полягає початок гри?

Дорогою спробував розговорити чоловіка, проте той відмовчувався, ведучи лісовою стежкою. Погост постав у не дуже привабливому вигляді: похилений дерев'яний паркан, подекуди з зяючими дірками, відсутні ворота, тільки іржаві петлі з боків висять, і кілька сотень зарослих горбків.

- Мда...

- Ці місця майже занедбані, багато хто давно перебрався ближче до міста і дороги, - похмуро промовив старий. - О! Он іде кістлявий. Він один, заодно й спробуєш свої сили.

З-за паркану вийшов скелет і пішов назустріч нам. Не поспішаючи, даючи можливість його детально розглянути. Голий людський кістяк, пожовклий від часу, у порожніх очницях клубочилася в'язка сірість. Як трималися між собою кістки - я не зрозумів. Ні хрящів, ні тканин, нічого, просто впритул одна до одної. Зброї немає. Роблячи перший крок назустріч з оголеним клинком, страху не відчував. Переді мною ворог, якого треба вбити, лише посмикування хвоста видавало мою нервозність.

Коли скелет був на відстані кількох кроків, я різко стрибнув уперед, завдаючи рубаючого удару в шию. Меч із легкістю перерубав поставлені в захисті руки та хребет. Хоч я й приготувався битися далі, але побачив лише, як голова відкочується вбік, а сама нежить перетворюється на купу кісток.

- Серйозно? - дещо здивовано вимовив, очікуючи чогось більшого.

- А ти що думав, я ж сказав - на світлі вони крихкі. Йдемо далі, їх ще п'ять залишилося.

- Ви й самі змогли б їх побити, навіщо вам я?

Але старий лише посміхнувся, запрошуючи всередину цвинтаря. Зітхнувши, я зайшов першим, тримаючи напоготові меч. По дорозі зустрілися кілька скелетів, які також розвалилися з одного удару. Як і сказав дід, нежить, відчувши живих, брели на нас, нічого не помічаючи. Це навіть не цікаво, я очікував емоцій від бійки, сильного супротивника і задоволення від перемоги. Старий, бачачи моє невдоволення, тільки посміювався.

 Останнього скелета для різноманітності штовхнув ногою і коли той повалився, ще одним стусаном відправив черепушку в політ. Це просто бійня, кролики й то серйозніший противник.

- Кажу ж, уночі вони будуть небезпечнішими, - вкотре повторив дід.

Споруда на краю кладовища нагадувала мисливський будиночок. Витягнутий зруб з одним вікном, зараз прикритим дерев'яними віконницями. Біля входу стоїть робочий стіл з різними інструментами. Чоловік зупинив мене біля входу і сам зайшов усередину. Через кілька хвилин там пролунав гуркіт і тоненький вереск.

- Я зараз його викину, а ти рубай!

Підкоряючись наказу, приготувався, направивши клинок у бік входу. Щось промайнуло і я не встигаючи навіть роздивитись, ткнув у нечітку темну пляму. Несамовитий вереск вдарив по вухах, від чого я сильніше натиснув на меч, прагнучи швидше вбити маленьку чорну тварюку. Спалах і істота обсипається чорним попелом, а на землю щось впало. Нахилившись, підняв невеликий камінь, розміром з мізинець, схожий на довгий осколок якогось дорогоцінного каміння. Що за?..

- Цей світ завжди нагороджуватиме найсильніших. Помітно, що ти не тутешній, хоч і виглядаєш як карашець, - старий дивився на мене без погрози, стоячи біля входу та спостерігаючи за смертю істоти. - Це камінь душі, чи ще кажуть: сердце монстрів. Він містить в собі ману для живлення почвар. І не тільки.