Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

Дорогою ми не обмінялися жодним словом. І це, якщо чесно, було просто ідеально. Я кипів від злості на самого себе, на власну дурну ідею з фіктивним одруженням, а тепер ще й змушений був проводити час із цією незнайомкою, яка дратувала мене однією своєю присутністю. Авжеж, навіть попри слова батька, що я більше не його син, я все одно мусив продовжувати цей спектакль. Він не відпустить мене так просто, буде пильно стежити за кожним моїм кроком, тому я не міг просто розірвати угоду й забути про весілля. Хоча ще навіть не планував його.. і не буду. Доручу це комусь зі знайомих.

Ці стосунки для мене були чистою формальністю, і я не збирався відмовлятися від свого звичного ритму життя. Вікторія — просто лялька для галочки, і на цьому все. Я нічого про неї не знав, крім того, що її звати Вікторія, вона українка й потребує громадянства. Утім, мені цього було достатньо. З якоїсь причини я був певен, що вона «чиста» — у сенсі, без проблемного минулого чи підозрілих зв'язків, і нічим не загрозить мені, чи моїм рідним. Це, мабуть, і була єдина частка довіри з мого боку. Не більше.

Нарешті автомобіль зупинився біля знайомої вілли. Оскільки моя рука ще досі травмована, довелося скористатися трансфером, що мене ще більше роздратувало. Подякувавши водію, я забрав свою валізу. Вікторія взяла свою єдину дорожню сумку — досить скромну, до речі, як для людини, що збиралася почати нове життя в іншій країні, навіть якщо це було нелегально.

— І куди ми приїхали? — запитала вона, трохи спантеличено, дочекавшись, поки автомобіль від’їде.

— Це будинок моїх дідуся та бабусі, — спокійно відповів я, піднімаючи ручку валізи. — І, до речі, сюрприз: вони теж українці. Це батьки моєї матері.

У її очах промайнув збентежений блиск, і вони почали бігати, шукаючи якесь пояснення. Я лише усміхнувся, мовчки спостерігаючи за її реакцією.

— Чому ти нічого не сказав мені дорогою?! — вибухнула вона, штовхнувши мене у праве плече. Дякую! Добре хоч, що не в ліве.

— Спокійніше, — трохи підвищив тон, намагаючись повернути ситуацію під контроль. — Все буде в порядку. Просто будь собою. У них тут два будинки: один, де вони живуть, і другий, гостьовий. Я зазвичай живу саме в ньому.

— Боже, я вже жалкую, що зв’язалася з тобою! — обурено прошипіла вона, ковзнувши поглядом у бік вілли.

Я знизав плечима і, обернувшись до неї, показав рукою кудись у бік дороги, що вела назад у місто.

— То йди, — холодно кинув я. Ми були далеко за межами міста, посеред природи, яку оточували невисокі італійські гори, розлогі дерева і навіть шматок морського узбережжя. — Я не тримаю тебе, Вікторіє. І ніколи не буду. Громадянство потрібне тобі, а не мені. Тож пам’ятай про це.

Я ще раз подивився на неї і, усміхнувшись майже самовдоволено, рушив до будинку, залишивши її стояти на місці. Я попередив бабусю й дідуся про свій приїзд і про те, що буду не один, тому залишалося лише дочекатися їхнього повернення. Здається, зараз у них була чергова репетиція. Я знав, що вони поставляться до Вікторії з розумінням, і навіть дещо підбадьорився, передчуваючи їхню реакцію.

Я кинув валізу біля входу і поглянув на Вікторію, яка йшла за мною, хоч і трохи з запізненням. Вона ще раз оглянула будинок, затримавши погляд на вікнах, увитих зеленню, і високих колонах, що підтримували дах.

— Ось тут ми і будемо жити разом, — сказав я, напівжартома натякаючи на нашу угоду, що тепер здавалася ще більш химерною.

Дівчина не відповіла, але я відчув її мовчазну напругу. Вона виглядала так, ніби стоїть на краю прірви й не знає, чи зробити крок уперед. Я дивився на неї, намагаючись розгадати її думки, проте вона лише глибоко вдихнула, і я здається навіть почув, як у її грудях закалатало серце.

— Послухай, — почав я, повернувшись до неї. — Тобі немає, чого хвилюватись. Мої рідні — надзвичайно дружні й відкриті люди. Думаю, ти їм навіть сподобаєшся.

— Це все здається мені по-дурному, Камілло! — голосно вигукнула вона, і я, здавалося, майже фізично відчув її нервову напругу. Роздратовано провів рукою по обличчю, намагаючись зберігати спокій. — Ми навіть не підписали жодної угоди, щоб я могла почуватися впевнено! Як мені вірити всьому цьому?

— О, так, звісно! — пробубнів я з сарказмом. — Усі подібні сценарії закінчуються тим, що хтось знаходить цю угоду, — я зробив паузу, щоб її слова вгрузли. — І в нашому випадку цей хтось, повір, був би мій батько.

Вона тяжко зітхнула й закрила обличчя долонями, ніби прагнучи заспокоїти себе. Я бачив, що вона на межі і, правду кажучи, розумів її.

— Послухай, Вікторіє, — м’яко заговорив я. — Я розумію, що ти не маєш підстав мені довіряти. І, якщо чесно, я не прошу вірити мені, чи довіряти мені повністю. Просто знай — я не скривджу тебе. Повір, ти мені зовсім нецікава в особистому плані. Це всього лише домовленість, де ти граєш мені на руку, а я — тобі.

Вона повільно опустила руки, її очі затрималися на моїх на мить довше, ніж я очікував. Я відчув легку напругу, і несподіване відчуття взаємного розуміння все-таки промайнуло між нами.

— Добре, Камілло, — тихо промовила вона, трохи пом’якшуючись. — Сподіваюсь, ти не змусиш мене шкодувати про це рішення.

Я кивнув, задоволений її відповіддю, і ми рушили далі до будинку.

— А що, якщо твої рідні дізнаються, що ми їх обманюємо? — запитала Вікторія, невпевнено поглядаючи на мене, йдучи трохи позаду.