Читати книгу - "Книга кладовища"

Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:

— Надзвичайно приємно.

— А це Єпископ Бата й Уельсу.

На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископа — мало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.

— А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.

Усі троє вклонилися одночасно.

А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:

— А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.

— Розкажи йому, ваша милосте, — піддакнули інші двоє.

I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.

— Щоб я луснув, — сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). — Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.

— Нема куди, — відповів Ніх. — Мені не можна виходити з кладовища.

— Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, — підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. — Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.

Ніх додав:

— А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.

— А їжа! — вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!

— Можна мені з вами? — спитав Ніх.

— З нами? — шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.

— Ну ж бо, ваша високосте, — сказав Єпископ Бата й Уельсу. — Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.

— Я за те, щоб взяти його з собою, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. — У нас там є що попоїсти. — І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.

— Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? — запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. — Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? — і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.

Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:

— Ризикну.

Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.

— А тепер хутко, — сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за ним — Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.

Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.

Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.

А потім з'явилося світло, і все змінилося.

Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.

Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика…

— А куди ми біжимо? — запитав він, але його слова відніс вітер.

Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а друге — у поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.

Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.

— Це пан Ніх, — мовив Єпископ Бата й Уельсу. — Він стане одним із нас.

— І він шукає доброї їжі, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

— О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, — відповів Китайський Імператор.

— Ще б пак, — підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? — уточнив Ніх.

— Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, — відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. — Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.

— Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, — додав Китайський Імператор.

— Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, — долучився Герцог Вестмінстерський.

Ніх глянув на них і мовив:

— А що, як я не хочу ставати таким?

— Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.

— Ми живемо в найкращому