Читати книгу - "Книга кладовища"

— У Гульхаймі, — встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям…

— Тільки уяви, — перебив Єпископ Бата й Уельсу, — як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як це — почуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.

— То хто ж ви? — запитав Ніх.

— Гулі, — відповів Єпископ Бата й Уельсу, — хтось тут неуважний, еге ж? Ми — гулі.

— Дивіться!

Під ними біг, стрибав і скакав цілий натовп маленьких створінь, які прямували до дороги, й не встиг Ніх і слова вимовити, як пара кощавих рук підхопила його, і він полетів, смиканий і штовханий, разом зі створіннями, що просувалися назустріч своїм побратимам.

Стіна з могил закінчувалася, і тепер попереду була дорога, і нічого, крім неї, уторований шлях крізь пустельну рівнину, повну каміння й кісток, шлях, що вів до міста на височезній червоній скелі далеко попереду.

Ніх подивився на це місто і вжахнувся, його охопили почуття змішаної відрази і страху, огиди й ненависті, забарвлені шоком.

Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.

Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.

Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.

А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.

— Пильнуйте, — сказав Герцог Вестмінстерський, — і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.

— Так! Ненавидимо злодіїв! — вигукнув Китайський Імператор.

Нічні кощавці в червоному небі над Гульхаймом… Ніх набрав повні груди повітря і закричав, як його вчила панна Лупеску. Видав горловий лемент, як кричать орли.

Одне з крилатих створінь спустилося, стало кружляти нижче, і Ніх заволав знову, аж поки кощава долоня не затулила йому рота.

— Хороша ідея — прикликати їх униз, — сказав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — але повір мені, їх неможливо їсти, поки вони не погниють тиждень-другий, і від них сам клопіт. Ми з ними не надто товаришуємо.

Нічний кощавець знову піднявся вище в сухе пустельне небо і приєднався до своїх родичів, а з тим усі надії Овенса згасли.

Гулі поспішали дістатися міста на скелі й несли з собою хлопця, тепер безцеремонно перекинутого через смердюче плече Герцога Вестмінстерського.

Мертве сонце зайшло, натомість з'явилися два місяці: один величезний, білий і поплямований, що спочатку, здавалося, заступав півнеба, але що вище сходив, то дрібнішим ставав, і менший місяць, синьо-зеленого кольору плісняви в сирі, сходженню якого гулі зраділи. Вони зупинилися і розбили табір на узбіччі.

Один з новоприбулих — здається той, що його представили «відомий письменник Віктор Гюґо» — дістав мішок, напханий дровами. Деякі з них ще мали петлі чи бронзові ручки. Там само знайшлася і металева запальничка. Невдовзі багаття вже палало, а гулі розсілися навколо й відпочивали. Вони витріщалися на зелено-синій місяць і боролися за найкращі місця біля вогнища; інколи в хід ішли кігті й зуби.

— Невдовзі ми поснемо, а коли зайде місяць, рушимо далі на Гульхайм, — повідомив Герцог Вестмінстерський. — Лишилося дев'ять чи десять годин бігти. Доберемося до наступного сходження місяця. А потім влаштуємо святкування, еге ж? Щоб відзначити твоє перетворення на гуля.

— Це не боляче, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — ти навіть не помітиш. І тільки подумай, яким щасливим ти станеш потому.

І всі вони заходилися розповідати про те, як чудово і прекрасно бути гулем, про всі ті смакоти, які можна пережувати їхніми потужними зубами і проковтнути. Хтось додав, що хвороби й недуги їм не страшні. А що їхній обід уже давно мертвий — тю! Ним же можна похрумкати, це головне. Гулі розповідали про місця, в яких їм довелося побувати, переважно катакомби і чумні ями. («Чумні ями — це просто бенкет», — сказав Китайський Імператор, і всі з ним погодилися). Вони розповіли, як отримали свої імена і як він, коли настане пора, дістане ймення, вже трохи побувши безіменним гулем.

— Але я не хочу ставати одним з вас, — відповів Ніх.

— Так чи інакше, — радісно зауважив Єпископ Бата й Уельсу, — а ти станеш гулем. Другий спосіб неприємніший і включає в себе перетравлювання, тобі це не вельми сподобається.

— Це не дуже добра тема для розмови, — встряг Китайський Імператор. — А гулем бути прегарно. Ми нічогісінько не боїмося.

У відповідь на цю заяву всі гулі навколо вогнища, розпаленого з трунних дощок, завили, і заспівали, і заволали, які вони мудрі, і могутні, і як чудово нічого не боятися.

І тоді з пустелі долинув звук, далеке виття, від якого гулі забурмотіли і присунулися ближче до багаття.

— Що це було? — запитав Ніх.

Гулі захитали головами.

— Просто щось у пустелі, — прошепотів один з них. — Тихенько, щоб воно нас не почуло.

На якийсь час гулі принишкли, поки не забули про те щось у пустелі, і заходилися співати гульських пісень, пересипаних брудною лайкою і з ще бруднішими темами: найпопулярнішими були переліки, в яких повідомлялося, які частини мерців і в якому порядку краще споживати.

— Я хочу додому, — сказав Ніх, коли у піснях «дожували» останні шматки. — Я не хочу тут бути.

— Та облиш, — відказав Герцог Вестмінстерський. — Ну ж бо, дурнику, я обіцяю, коли ти станеш одним з нас, ти навіть не пам'ятатимеш, що в тебе колись був дім.

— Я взагалі не пам'ятаю нічого зі свого негульского буття, — підтвердив відомий письменник Віктор Гюґо.

— Я теж, — гордо підтримав Китайський Імператор.

— І я, — підтвердив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Ти станеш одним