Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

— І так, пані Стасюк Аріна Сергіївна… — почав поліцейський, розгортаючи перед собою якісь папери. — Що ж це ми псуємо чуже майно?

Я здивовано звела брови.

— Я? Нічого я не псувала!

Поліцейський скептично поглянув на мене поверх аркушів.

— Ви точно впевнені, що не робили нічого… такого?

— Так! — заявила я впевнено, навіть трохи образившись.

Він мовчки перевів погляд на монітор, щось клацнув мишкою, а потім розвернув екран у мій бік.

Я втупилася в відео.

На записі з відеореєстратора було чітко видно, як я, стоячи біля сірого автомобіля, тримаю балончик з фарбою і виводжу на капоті слово «КОЗЕЛ».

Я застигла. Шок? Ні, не шок. Скоріше здивування. Ну і, звісно, неймовірне почуття дурості.

«Яка ж я ідіотка… Як я могла не подумати, що в такої машини точно є відеореєстратор?!»

— Ем… — тільки й змогла вимовити я, продовжуючи дивитися на екран, наче він сам собою зараз зникне.

Поліцейський розвернув монітор назад до себе, відкинувся на спинку крісла і переплів пальці перед собою.

— Ну що скажете?

— Це… Це ж просто фарба! — я швидко зібралася з думками і почала виправдовуватися. — Її ж можна змити! Це не… Ну, це ж не злочин! За таке не саджають за ґрати!

Поліцейський хмикнув.

— За фарбу, може, і ні. Але… — він підняв на мене погляд, — власник автомобіля подав на вас офіційну скаргу.

— Що? — я не могла повірити.

— Так. І, до речі, він має ось-ось прибути.

Я відкрила рота, щоб щось сказати, але тут пролунав стукіт у двері.

Я різко обернулася на звук, відчуваючи, як серце затріпотіло від нервів.