Читати книгу - "Між реальностями, Love"

Зал був залитий м’яким теплим світлом. Люди ходили повільно, зупиняючись біля кожної роботи. Серія “Тіло простору” виглядала цілісно, зріло. Тут не було демонстративних емоцій — лише тонка, тиха правда.

Кароліна стояла осторонь, у темно-зеленій сукні. Вона не хотіла привертати увагу, але все одно люди підходили: хвалили, дякували, питали. Вона усміхалась і відповідала, хоча її думки були десь глибше — у самій серцевині цих полотен.

І тоді вона побачила його.

Максим.

Він стояв біля картини “Тіло, що пам’ятає”. Той самий Максим, якого вона кохала десять років тому. Їхнє розставання було раптовим — ні сварки, ні зради, просто момент, коли їхні шляхи розійшлися. Вона багато разів згадувала його, особливо в ті миті, коли було важко. Він був тією опорою, якої їй так бракувало, і тією втратою, яка навчила самостійності.

Він обернувся. Їхні погляди зустрілись.

— Привіт, — сказав він тихо, наче з повагою до простору, де стояли її картини.

— Привіт… — усміхнулась вона, трохи розгублено, але тепло.

Він підійшов ближче. Дивився на неї уважно, ніби намагаючись упізнати не лише зовнішність, а й ту глибину, яка з’явилась у її очах.

— Це ти намалювала? — спитав він, кивнувши на “Тіло, що пам’ятає”.

— Так.

— Вона... говорить. І щось торкає в мені. Це про нас?

Вона здивувалась, потім усміхнулась.

— Ні. Але, можливо, трохи і про тебе. Про час, коли я ще не вміла втримувати людей, але вже вчилась втримувати себе.

Він замовк. Після паузи сказав:

— Ти змінилась. Тепер у тобі — тиша. Але сильна.

Вона кивнула. І додала:

— Я більше не шукаю ідеалу. Я шукаю правду.

— І знаходиш?

— Інколи. Ось тут — точно знайшла.

Він усміхнувся. Їхні пальці ледь торкнулися одне одного, коли він простягнув їй руку. Не як запрошення повернути щось, а як знак — що він бачить її нову.

— Я радий, що ти — тут. І що ти стала такою.

— А я рада, що ти побачив це. Саме зараз.

Вони стояли серед її картин — двоє людей, що були колись історією одне одного, а тепер стали частиною її істини.