Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Мама так і не змогла мені вибачити нелюбов до Пабло. А я так і не змогла його прийняти.

Мама продовжувала любити Пабло навіть тоді, коли той почав відкрито пити. На легкому підпитку перетворювався на добряка, хоч до рани прикладай. У нього можна було випросити що завгодно. Та це тривало недовго. Пабло не знав міри. Завжди шукав іще. І тоді перетворювався на звіра. Знаходив будь-яку зачіпку для того, аби зчинити скандал і розпустити руки.

Найкращою зачіпкою була я. Уперше він мене вдарив десь через рік після того, як ми стали жити «сім’єю». Відтоді все завжди розгорталося за однаковим сценарієм.

— Ти свиням (кролям, курям, індикам — байдуже) їсти дала? — питав Пабло, дивлячись на мене скляними очима. Я завжди боялася того погляду: він означав, що гряде буря.

— Так, — тихо відповідала я.

— Не чую! — валував Пабло. — Голосніше!

Я мовчала. Знала, що він просто знущається, шукає причину для скандалу. Що б я не сказала, усе було не так.

— Так, — промовляла я вже голосніше.

— От курва твою матір! — гарчав Пабло. — Що ти репетуєш, наче тебе ріжуть, га?

Я мовчала. Звати на допомогу чи тікати не було до кого: Пабло завжди вибирав такий час, коли матері не було вдома. Та й залишити Світланку наодинці з ним я не могла. Вільного часу Пабло мав удосталь, бо знову ніде не працював. Але на випивку гроші знаходив.

— Чого заткнулася, бляндінка?

Коли напивався, він завжди мене бляндінкою називав.

— Кажи що-небудь! Гарна з тебе буде дівка, бляндінка, навіть краща за маманю. А мамка твоя — ще та бляндінка, тільки корчила із себе цяцю-недоторку. А тут явився я, і гоп — де наша недоступна Королева Снєжная? У моєму ліжку з розсунутими ніжками!

Коли він уперше так сказав про маму, я пішла на нього з кулаками.

Нікому не дозволено говорити пакості про мою маму, та ще й з такою гидкою посмішкою на отих кривих губах!

Та що були мої кулачки проти його ручиськ? Він вправно вивернув мені лікті й швиргонув об стіну з такою силою, що мало не луснула голова. Якоїсь миті навіть здалося, що зараз вона відірветься від шиї. В очах потемніло, а в роті я відчула солонуватий смак і зрозуміла, що, мабуть, прокусила язика. Провела холодною долонею по лобу, аби трохи прийти до тями. На пальцях залишився червоний слід. Лоб теж був розсічений.

Пабло, побачивши моє скривавлене обличчя, перелякався і навіть трохи протверезів. Він узагалі був з породи тхорів: нападав лише на тих, хто слабший, і тікав за перших ознак небезпеки.

— Тільки спробуй пожалітися матері, — прошипів він крізь зуби, а в самого очі забігали туди-сюди: видно, вигадував на ходу версію для відбріхування.

Я мовчки вийшла з кімнати. В очах мерехтіли метелики, у роті було солоно, мов ропи набрала, з лоба на очі стікала кров.

Чесно кажучи, я перелякалася. До того ніхто мене й пальцем не торкнув. Та сліз не було, лише страх і злість. І бажання помститися. Наволоч! Звичайно, я розповім усе мамі й вона тебе витурить у шию!

Вечір тягнувся неймовірно довго, бо я з нетерпінням чекала на мамин прихід.

Біля мене весь час крутилася Світланка і, заглядаючи в очі, питала:

— Ти впала, Юліко? — Вона за дитячою звичкою продовжувала називати мене Юлікою. — Тобі дуже боляче?

— Упала, Світланко, — відповідала я, — бачиш, через поріг перечепилася і гепнулася, наче лантух з картоплею. Нічого, мине.

Світланка гладила своєю ніжною рукою мого розгаряченого лоба, і мені легшало. Нарешті з роботи прийшла мама. Утомлена, вона сіла на лавці у вітальні, витягнула ноги.

— Юлю, — покликала вона, — зніми з мене чобітки, будь ласка, і дай капці.

— Іду, мамо.

Я зняла матері чоботи, одягла на ноги капці. Вона сиділа із заплющеними очима й не бачила мого розцяцькованого лоба.

Нарешті мама розплющила очі, і в погляді її промайнуло здивування.

— Що з тобою? — спитала вона, помацавши мого лоба. Я зморщилася: було боляче.

Я хотіла відразу сказати, що це зробив Пабло, але чомусь не наважилася.

Опустила очі додолу й тільки зітхала.

— Що ти там бурмочеш?! — роздратовано промовила мама. — Кажи вже до пуття. Упала?

— Ні, — пискнула я, а сама думала: «Кажи, за тобою ж правда, чого боїшся?»

— Тоді що?

— Пабло… — почала було я, але мама мене перебила:

— Його звати Павло!

— Павло…

— Дядько Павло, якщо вже ти не хочеш називати його батьком, — знову перебила мама.

І тут мене понесло: