Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Батько, кажеш?! Татко ніколи на мене руки не підняв! Я була для нього найкращою! А цей… Я не впала, мамо! Це все твій Пабло! Так, Пабло, навіть Падло, це ім’я більше йому пасує! Він швиргнув мене об стінку, як щеня!

— Брешеш! — зблідла мама й загукала: — Пашо! Пашо, іди сюди!

З маминої спальні почувся скрип пружин: то Падло злазив з ліжка.

— Це правда? — спитала мама, показуючи довгим інтелігентним, якимось дивом не загрубілим від щоденної важкої праці пальцем на мого лоба.

Очі в Пабло забігали, як маятник у старовинному годиннику: туди-сюди, туди-сюди.

— Не розумію, про що це ви? — сонним голосом промовив він, а очі продовжували бігати.

— Юля каже, що ти її вдарив.

— Заламав руки й швиргонув об стінку! — з викликом підтвердила я.

— Я? — дуже природно здивувався Пабло. — Марічко, та вона що завгодно нагородить, аби оббрехати мене перед тобою. Юлечка мене ненавидить, і ти це знаєш, — скорботно додав він.

Мама задумалась. У моїй голові промайнуло: невже вона повірить цьому заброді, а не мені — рідній дочці? Я ж ніколи їй не брехала! Мовчала — так, але не брехала!

— Покажи руки! — раптом скомандувала мама.

Я мовчки витягла перед собою руки, ще не розуміючи, для чого це їй. Мама уважно розглядала мої бліді руки.

— Заламав, кажеш? — спитала вона. — А де ж синці?

— Які синці? — спочатку не зрозуміла я. — Мамо, на мені ніколи не буває синців, і ти це знаєш!

Примха природи чи патологія — хтозна, та синці на моєму блідому тілі не залишалися ніколи. Хіба що, як жартувала Світланка, трактором переїхати.

Мама лише стенула плечима. Вона мені не повірила! Я запримітила переможний блиск в очах Пабло, і мені захотілося його задушити. Та я лише зціпила зуби й пообіцяла собі: колись останнє слово буде за мною.

З того дня мені стало зрозуміло: що б Пабло не робив, мама завжди буде на його боці. І тоді я дала собі ще одну обіцянку: мої діти будуть для мене завжди на першому місці.

Пабло став одноосібним господарем у нашому домі. Він перестав зважати на маму, бо знав, що вона повністю в його владі. Почав приходити додому дуже пізно й дуже п’яним. Потім став пропадати надовго: тиждень, два, місяць. Час, коли його не було вдома, я благословляла, бо від п’яного Пабло не було спокою. Він улаштовував такі страшні дебоші, що сусіди збігалися перевірити, чи ми живі. Мама відправляла їх зі словами:

— Чого припхалися, очі вирячили? Муж та жона — одна сатана, чули? Туліть звідси, самі розберемося.

— Дітей хоч віддай, хай спокійно ніч посплять! — казала тітка Галя, наша сусідка ліворуч.

— У дітей своя хата є! Нема чого по сусідах тинятися!

Бувало, ми зі Світланкою всю ніч не могли зімкнути очей: боялися, що Пабло вб’є маму, а потім прийде по нас.

З кухні долинали його п’яні незв’язні крики, дзенькіт битого посуду, гепалися об стіну стільчики й табуретки, цілих серед них і так майже не залишилося. Світланка, тремтячи, тулилася до мене.

— Юліко, Юліко! — шепотіла вона. — Що нам робити? Якщо він маму вбиватиме?

— Ми не дозволимо йому! — упевнено відповідала я, хоча ніякої впевненості не мала.

— Що ми можемо? — шепотіла сестра. — Ми ж малі…

— Малі, але сміливі. Сміливість, кажуть, перемагає все.

Насправді я страшенно боялася. Піт бридкими струмочками стікав з-під пахв, ноги тремтіли, але я вартувала ночі під дверима своєї спальні, аби в разі чого бігти на допомогу матері. Щоправда, після одного випадку мама заборонила мені це робити. Пабло накрутив її довге біляве волосся собі на руку й хотів ударити її обличчям об стіл. Я побачила це в шпарину, яку лишила у дверях. Уяви­ла, як мамине обличчя, таке рідне, таке гарне, наче намальоване, через хвильку перетвориться на криваве місиво, і мене охопила лють. Не тямлячи, що роблю, я стрімголов вискочила з кімнати, наче кішка, стрибнула Пабло на спину і впилась зубами у вухо. Він дико зойкнув і спробував мене скинути. Я ще міцніше стиснула щелепи. Мене нудило від бридкого запаху й смаку його поганої крові. Та головне — він відпустив маму. Пабло, наче дзиґа, почав крутитися навколо себе, намагаючись скинути мене додолу. Але я міцно трималася.

— Юлю, відпусти його! — раптом наказала мама, та я, засліплена люттю, не збиралася цього робити.

— Відпусти його, кажу! — закричала мама й почала відривати мене від Паблової спини.

Відірвала. Разом з добрим шматком мочки його вуха. Я виплюнула скривавлений шматок на підлогу, і мене знудило. Пабло ж дико заревів, схопившись за вухо, що фонтанувало кров’ю, і кинувся з хати. Ми, дякувати богу, не бачили його з місяць. Мама почала заходжати до його сестри, сподіваючись, що Пабло там з’явиться, але цього не сталося.

Одного разу Танька, явно повторюючи слова матері, процідила крізь зуби:

— Ходить, як мара… Слова не дочекаєшся від неї. Сидить, утупившись в одну точку… Навіжена, несповна розуму.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це. Потім дійшло: про мою маму. Захотілося натовкти Таньці пику! Але ж хіба за правду б’ють?

— Стули пельку, — тільки й сказала.

Я не