Читати книгу - "Рембо"

Сорочка була біла, бавовняна, порвана на обшлагах та комірі; старий віддав йому свою товсту вовняну сорочку в червону клітинку, Ті можна було натягнути поверх білої. Він здивувався, що старий раптом став таким дружелюбним. Напевно, тут відіграло роль віскі. Коли вони з’їли холодну смажену курку, яку приніс син, старий відкрив глечик саморобного віскі. Усі троє випили, і старий зрештою віддав свою гвинтівку та зав’язані в хустку патрони.

— Коли виплутаєшся із цієї халепи, надішли мені гроші на гвинтівку, — сказав він. — Я хочу, щоб ти дав мені слово. Не те щоб мене хвилювали гроші. Завдяки віскі я заробляю стільки, що можу дозволити купити собі іншу. Але якщо ти вцілієш, мені буде цікаво дізнатися, як тобі це вдалося, а гвинтівка, думаю, нагадає тобі, що я чекаю твоєї розповіді. Це гарна гвинтівка.

Рембо з ним погодився. Із такої гвинтівки можна було прострелити людину, як шматок сиру на відстані в півмилі. Старий зробив шкіряну наліпку на прикладі, щоб зм’якшити віддачу, а на мушці була цятка світлої фарби, щоб легше було цілитися в темряві.

Потім Рембо зробив те, що обіцяв: пройшов униз по струмку, геть від того місця, де старий тримав бойлер, змійовики та глечики. Незабаром він повернув на захід, пізніше збираючись завернути на південь, у бік Мексики. Він розумів, що добратися туди буде нелегко. Оскільки він не міг украсти машину — це завжди залишає слід — доведеться кілька місяців іти пішки й харчуватися тим, що трапиться під руку.

Сонце вже стояло високо. Він устиг подолати кілька миль і зараз біг нагору довгою широкою лощиною. Постріли ставали все гучнішими, голос із гучномовця звучав розбірливіше, і Рембо знав, що незабаром вертоліт зависне над цією лощиною. Він саме перетинав відкрите місце — там не було дерев, тільки трава й папороть — і десь на самому початку дороги почув ледь не над головою свист гвинта вертольота. Він метнувся вбік. Поблизу була щойно впала сосна, ймовірно, розбита блискавкою, повернутися в ліс він би не встиг. Рембо пірнув під товсті гілки сосни, подряпавши спину. Крізь соснові голки побачив вертоліт — він швидко збільшувався в розмірах, піднімаючись нагору разом з лощиною.

— Це поліція, — проревів голос із гучномовця. — У вас немає жодного шансу, здавайтеся. Усі, хто в лісі. Можливо, поблизу вас небезпечний злочинець. Покажіться. Помахайте, якщо ви бачили самотнього чоловіка. — Після короткої паузи голос зазвучав знову, точно з тією ж інтонацією, ніби читали по написаному. — Це поліція. У вас немає жодного шансу, здавайтеся. Усім, хто в лісі. Можливо, поблизу вас небезпечний злочинець. Покажіться. Помахайте, якщо ви бачили самотнього чоловіка.

Знову і знову, ті самі слова. Рембо нерухомо лежав під прикриттям гілок, знаючи, що його не видно з землі. Але рай- том його видно з повітря? Вертоліт кружляв так низько, що можна було заглянути в засклений кокпіт. Там сиділи два чоловіки й дивилися у вікна кожний зі свого боку, цивільний пілот і поліцейський у сірій формі. Як і всі люди Тісла, цей цілився з потужної гвинтівки з оптичним прицілом, виставивши її з вікна. Гримнув постріл, куля пішла в завал із каміння й чагарнику на краю лісу — вертоліт щойно пролетів над цим завалом.

Господи, значить, Тіслу він дуже потрібний, якщо той наказав своїй людині стріляти по всіх підозрілих місцях, не боячись влучити в безневинну людину. Усі безневинні, звичайно ж, почувши оголошення, вийдуть щоб показатися; по-своєму Тісл правий — Рембо вбив поліцейського, і його не можна випустити з рук. На його прикладі потрібно показати, що буває з тим, хто піднімає руку на поліцейського. Але навіть при цьому Тісл був надто гарним поліцейським, щоб просто взяти й покінчити з Рембо, не давши йому шансу здатися, — ось чому весь час передають це оголошення. А стрілянина по всіх підозрілих місцях — це більше для того, щоб його налякати. І проте цілком можливо, що одна з куль у нього влучить, тому зовсім не важливо, з якою метою вони стріляють.

Ще один постріл — по заростях кущів коло краю лісу. Зараз вертоліт уже летить над лугом і незабаром опиниться над ним. Майже напевно пролунає постріл у цю сосну. Рембо прицілився крізь гілки в стрільця, готовий перетворити на місиво його обличчя, як тільки той припаде до прицілу. Він не хотів нікого вбивати, але в нього не було вибору. Більше того, якщо він застрелить поліцейського, пілот устигне кинутися на підлогу, де його вже не підстрелиш, і поведе вертоліт убік, а потім викличе по радіо допомогу. І всі будуть знати, де він. Хіба що він зупинить пілота, підірвавши у вертольоті бензобак, але думати про це нерозумно. Звичайно, він може в нього влучити. Але підірвати? Тільки в поганих кінофільмах підривають бензобаки звичайними кулями.

Він напружився як струна й чекав, а вертоліт ревів над його головою. От стрілець швидко схилився до оптичного прицілу своєї гвинтівки, і Рембо сам уже хотів натиснути на спусковий гачок, але тут побачив, куди той прицілився. Добре, що побачив, — ще був час ослабити палець. Ярдів за п’ять-десять ліворуч, поруч із великою калюжею, у заростях чагарнику лежали валуни. Коли вертоліт наближався, він ледь не сховався там, але це місце виявилося занадто далеко. Зараз вертоліт нісся в той бік. Постріл — і він не зміг повірити власним очам, тому що кущі заворушилися. Але це не було обманом зору — із заростей піднявся на весь зріст великий олень із величезними рогами. Він став незграбно дертися через валуни, упав, знову встав, поскакав по траві до лісу, а вертоліт, його переслідував. По нозі оленя стікала цівка густої крові, але, здавалося, це не має значення — олень біг без помітних зусиль.

Серце Рембо скажено билося. Вони повернуться. Олень — усього лише іграшка. Як тільки він сховається в лісі, вони прилетять сюди. Якщо хтось ховався в кущах біля калюжі, вони вирішать, що хто-небудь може сховатися й під упалою сосною. Потрібно забиратися звідси якомога швидше.

Але йому довелося чекати, коли вертоліт повернеться до нього хвостом. Кожна секунда чекання була нестерпна. Але от нарешті пора, і він побіг у бік лісу, вибираючи ті місця, де коротка трава, щоб не залишати слідів. Він наближався до