Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

Кокон тиші першою порушила Маріон.

— Ті верхівки… їм, певно, мільйон років.

— Мільйон. Який жах! — вигукнула Ідіт. — Мірандо! Ти чула?

Коли тобі чотирнадцять, мільйон років — це майже непристойність. Міранда, яка аж сяяла спокійною, мовчазною радістю, просто всміхнулась у відповідь. Та Ідіт не вгавала.

— Мірандо! Це ж неправда, чи не так?

— Мій тато колись заробив мільйон на штольні в Бра­зи­лії, — сказала Ірма. — Купив мамі рубіновий перстень.

— Гроші — це інше, — справедливо зауважила Ідіт.

— Хай що там думає Ідіт, — продовжила Маріон, — але навіть її власне тлусте тіло складається з мільйонів клітин.

Ідіт затулила вуха руками.

— Перестань, Маріон! Не хочу про таке слухати.

— А ще, дурненька, ти вже прожила сотні мільйонів секунд.

Ідіт аж пополотніла.

— Припини! У мене в голові паморочиться.

— Маріон, не дражни її, — насварилась Міранда, побачивши, що зазвичай незворушна Ідіт чи не вперше занепала духом. — Бідолашна дитина перевтомилась.

— Так, — погодилась Ідіт. — А ця противна папороть мені всі ноги сколола. Чому б нам не сісти на колоду й не подивитися на ту стару потворну Скелю звідти?

— Ти сама захотіла з нами піти, — сказала Маріон Квейд, — а в нас останній рік навчання, і ми хочемо ближче роздивитися Навислу скелю, перш ніж поїдемо додому.

Ідіт захлипала.

— Тут так бридко… Не думала, що буде так бридко, інакше я б не пішла…

— Завжди думала, що ця дитина дурна, а тепер я це знаю напевне, — вголос прокоментувала Маріон, так спокійно, наче зачитувала аксіому про рівнобедрений трикутник. Втім, ворожість була зовсім невластива Маріон: вона лише відчайдушно прагнула знайти істину в будь-якій ситуації.

— Не переймайся, Ідіт, — заспокоїла її Ірма. — Скоро підемо назад, ти з’їси ще трохи чудового святкового торта й повеселішаєш.

Це були цілком прості ліки не лише від смутку, що охопив Ідіт, а й від будь-яких бід усього людства. Ще з дитинства Ірма Леопольд понад усе хотіла, щоб усі були щасливі й могли їсти улюблений торт. Іноді це перетворювалося на майже непереборне прагнення, як щойно після обіду, поки вона дивилась, як мадемуазель спить на траві. Колись ця схильність виллється в нескінченні дари від щедрот серця та не менших щедрот гаманця, які схвалили б самі небеса, хоча юридичні радники Ірми до них ставитимуться значно більш скептично — чималенькі пожертви тисячам нужденних: прокаженим, театрам на межі краху, місіо­нерам, священникам, повіям-туберкульозницям, святим, хворим собакам і всіляким ледарям по всьому світу.

— У мене відчуття, що десь там колись була стежка, — сказала Міранда. — Пам’ятаю, як батько показував мені картину з людьми в старомодному одязі, які сиділи на пікніку біля Скелі. От би дізнатися, коли її написали14.

— Може, вони зайшли з іншого боку, — сказала Маріон, витягнувши олівця. — У ті часи, ймовірно, сюди під’їжджали з боку гори Македон. А от мені цікаво побачити ті чудернацькі кругляки, що балансують, які ми помітили вранці з екіпажу.

— Скоро треба буде повертатися, — сказала Міранда. — Не забувайте, дівчата, я пообіцяла мадемуазель, що ми відійдемо недалеко.

З кожним кроком попереду розгорталася дедалі чарівливіша перспектива. Можна було роздивитися все більше зубчастих уламків та оздоблених візерунками лишайника каменів. То над тьмяно-сріблястим листям кизилу раптом здіймалася блискуча широколиста кальмія, то з прорізу між двома каменями визирав адіантум, що тремтів, мов зелене мереживо.

— Давайте хоча б поглянемо, на що вона схожа з цього маленького підвищення, — сказала Ірма, підіймаючи широкі поли. — Того, хто вигадав жіночу моду на тисяча дев’ятисотий рік, треба самого змусити пройтися крізь орляк у трьох нижніх спідницях.

За орляком невдовзі з’явилася смуга густих колючих кущів, а далі був кам’яний виступ висотою десь по пояс дівчатам. Мі­ранда вивільнилася з кущів першою і вже схилилася на камені, щоб допомогти підійнятися іншим дівчатам із такою ж впевненою вправністю, якою так захоплювався вранці Бен Гассі, коли вона відімкнула ворота. («Коли їй було п’ять, — любив згадувати її тато, — наша Міранда закинула ногу на коня, мов вівчар-загонич». — «Так, — зазвичай додавала мама, — а до мене у вітальню вона заходила, заносячи голову високо, мов мала королева»).

Так вони опинилися на майже круглій платформі, оточеній із