Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

усіх боків каменями й кругляками та ще кількома молодими деревцями. Ірма хутко відшукала в одній із каменюк своєрідну бійницю і тепер зачудовано дивилася на Пікнікову галявину внизу. У просвіті серед купок дерев, неначе у вічко потужного телескопа, сценку було видно стереоскопічно чітко: екіпаж, біля якого містер Гассі порався з кіньми, дим, що здіймався над маленьким вогнищем, дівчат, які походжали туди-сюди в легких сукнях, і парасольку від сонця мадемуазель, розкриту біля ставка, мов блідо-блакитна квітка.

Вони домовилися кілька хвилин відпочити у затінку біля каменів і повертатися до струмка.

— От би могти лишитися тут на цілу ніч і подивитись, як сходить місяць, — сказала Ірма. — Мірандо, люба, та не будь же такою серйозною — нам так рідко випадає нагода розважитися за межами школи.

— І так, щоб та стукачка Ламлі не ходила за нами назирці й не шпигувала, — сказала Маріон.

— Бланш каже, що точно знає: міс Ламлі чистить зуби лише по неділях, — додала Ідіт.

— Бланш огидна мала всезнайка, — відрізала Маріон, — і ти така сама.

Ідіт і бровою не повела та спокійно розводилась далі:

— Бланш каже, що Сара пише вірші. В туалеті, уявляєте? Вона знайшла на підлозі вірш про Міранду.

— Бідолашна маленька Сара, — сказала Ірма. — Мені здається, вона нікого на світі не любить, окрім тебе, Мірандо.

— Гадки не маю, чому, — зауважила Маріон.

— Вона сирота, — з ніжністю проказала Міранда.

— Сара нагадує мені оленятко, яке колись приніс додому тато, — сказала Ірма. — У нього були такі самі великі налякані очі. Я тижнями його доглядала, але мама сказала, що воно не зможе вижити в неволі.

— І що? — запитали всі інші.

— Воно померло. Мама завжди казала, що воно було при­речене.

— Приречене? — повторила Ідіт. — Що це значить, Ірмо?

— Приречене померти, звісно ж. Як той хлопчик, який «На палубі в вогнях стояв, де інших зник і слід…»15. Бла-бла-бла. Забула, як далі.

— Який жах! Дівчатка, думаєте, я теж приречена? Мені так недобре. Думаєте, у того хлопчика теж болів живіт, як у мене?

— Звісно ж, якщо він теж з’їв на обід забагато курячого пирога, — сказала Маріон. — Ідіт, ти б хоч колись помовчала.

По пухкій щоці Ідіт скотилися кілька сльозинок. Ірма подумала: як так вийшло, що деяких людей Бог зробив такиминезугарними й неприємними, а інших — чарівними й доб­рими, як-от Міранду, любу Міранду, яка саме схилилася над розжареним лобом дитини й водила по ньому прохолодною рукою. Серце Ірми вщерть переповнила безпричинна ніжна любов — така, яку вона часом відчувала, випивши трохи татового найкращого французького шампанського чи послухавши весняного вечора меланхолійне туркотіння голубів. Цю любов вона відчула й до Маріон, яка зі стриманою усмішкою чекала, коли ж Міранда нарешті перестане відволікатися на вереди Ідіт. На очі Ірмі навернулися сльози, але не від смутку. Їй не хотілося плакати — лише любити. Струснувши кучерями, вона встала з каменя, де лежала була в затінку, й почала танцювати — чи швидше плисти, пурхати над гладенькими розжареними каменями. Всі, окрім Ідіт, вже познімали панчохи й чоботи. Ірма танцювала босоніж, і її маленькі рожеві пальчики ледь торкалися поверхні, мов у балерини, довкола якої навсібіч розліталися кучері в стрічках, а ясні очі сліпо дивилися в нікуди. Вона наче була в Ковент-Ґардені, куди її шестирічну свого часу повела бабуся, і надсилала шанувальникам повітряні поцілунки, коли-не-коли кидаючи квіти зі свого букета глядачам. Нарешті вона схилилася у справжньому реверансі в бік королівської ложі, просто навпроти одного з евкаліптів. Ідіт, притулившись до кругляка, показувала на Міранду й Маріон, які прямували до наступного невеликого підвищення.

— Ірмо, поглянь лише на них. Куди це вони зібралися без взуття? — Ірма лише розсміялась у відповідь, що добряче роздратувало Ідіт, яка суворо додала: — Мабуть, вони збожево­ліли.

Таким людям, як Ідіт, було не зрозуміти такого шаленого безумства — вони з дитинства звикли вдягати перед сном цупкі вовняні шкарпетки, а після дощів взувати чуні. Сподіваючись на моральну підтримку Ірми, Ідіт із жахом виявила, що й та взяла чоботи й панчохи і саме прив’язувала їх до поясу.

Чотири дівчини посунули далі крізь зарості кизилу — Міранда трохи попереду, а Ідіт пленталася ззаду. Вони бачили пряме світле волосся, що коливалося над напруженими плечима Міранди, хвиля за хвилею розтинаючи тьмяно-зелений пейзаж. Коли кущі нарешті порідішали, перед ними відкрилася невелика скеля: сюди ще діставали останні промені сонця. Вже мільйони вечорів літнє сонце видовжувало тіні від зубців і виступів Навислої скелі.

Напівкругле вивищення, на якому вони опинилися, мало чим відрізнялося від того, яке вони бачили нижче — його так само оточували кругляки й різні каменюки. Жмутки