Читати книгу - "Кохання з ароматом кави , Верона Дарк"

Наступного дня Ясмін зустрілася з Зайнаб у маленькому затишному дворі біля їхньої улюбленої кав’ярні. Пахло кардамоном і корицею. Але вперше за довгий час Ясмін не торкалася до кави. Вона сиділа, притулившись до стіни, і мовчки дивилась у бік, де гомонів базар.

— Ти сьогодні як тінь, — мовила Зайнаб, поклавши руку їй на плече. — Що сталося? Твій батько знову тисне?

Ясмін гірко усміхнулася.

— Вчора я говорила з ним. Він каже, що мрії — то дурниці. Що я стану дружиною Керема. Що мені ще й пощастило.

Вона ковтнула сльози, але потім зізналась тихо:

— Але знаєш що, Зайнаб… мені й справді сподобався Керем.

Подруга здивовано підняла брови.

— Той чоловік, з яким ви зіштовхнулись на базарі? Це був він?

Ясмін кивнула.

— Тоді я ще не знала, хто він. Але… щось в ньому зачепило мене. Його очі… Він був ввічливий, спокійний. Не такий, як я собі уявляла “нареченого за домовленістю”. Але коли ми залишилися наодинці, він сказав мені, що не хоче шлюбу. Що кохає іншу. І що його змушують.

Вона схилила голову, наче визнання завдавало їй болю.

— Уявляєш, як це? Почати щось відчувати… і одразу знати, що ти не потрібна. Що твоє серце — зайве.

Зайнаб м’яко стиснула її руку.

— Ясмін, ти не винна в цьому. Він чесно сказав, і це навіть добре. У тебе ще є час… ти можеш втекти від цього шлюбу. Ти завжди мріяла про інше життя — так візьми його! Я допоможу тобі. Ми щось придумаємо.

Ясмін стиснула губи. Її очі знову налилися сльозами, але цього разу не від безсилля — від подяки.

— Я боюсь, Зайнаб… Але, мабуть, більше боюсь залишитись у цьому житті, де мене не чекають.

Подруга притисла її до себе.

— Ти сильніша, ніж думаєш. І якщо вже серце почало битись інакше — слухай його. Бо жити всупереч собі — найгірше покарання.