Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Вони розділили зони — Віктор перевірив рівень радіації та магнітні показники, Белла знімала відео і фото, а Гражина вела записи в планшеті. Жодних аномалій. Жодних енергетичних викидів. Лише дивне відчуття, що за ними хтось спостерігає. Але його швидко заглушили аналітичні мізки.

— Це ще одна сліпа пляма, — констатувала Гражина, коли вже повертались до кадді.
— Але важлива, — сказав Віктор. — Звідси йде нитка. Треба повернутись і знову зануритись в архів.

— Софії б це сподобалось, — додала Белла. — Вона б ще і пісню заспівала на фоні водоспаду.

Коли вечір повільно стелився над урочищем, Белла раптом зупинилась, мов ударена думкою.

— Ми не можемо їхати, — мовила тихо. — Щось каже мені, що маємо залишитись.

Гражина подивилась на неї, прищуливши очі.

— Це інтуїція, чи щось більше?

— Це… як шепіт. Ніби саме повітря просить.

Команда, хоч і втомлена, погодилася. Розклали намет на пласкій ділянці між двома валунами, запалили туристичний ліхтар, вечеряли мовчки. Ніч була надто тиха.

І от — ближче до півночі — повітря затремтіло, наче від сильного тепла. Ліхтар сам згас. Повітря згусло. І з темряви, немов з нічного серпанку, виринула постать.

Вона ступала босоніж по камінню — легка, граційна, мов танець води. Висока, з довгим чорним волоссям, що спадало хвилями до талії. Очі — кольору стиглого бурштину, глибокі, пронизливі, спокійні й вічні. Її шкіра — прозора, як місячне світло. Риси обличчя — ідеальні, врівноважені, з відлунням стародавньої краси, яку не описати сучасними словами. Вона була не просто приваблива — вона була уособленням гармонії й інтелекту.

— Я — Ліліт, — сказала вона, і голос її лунав не вухами, а в серці. — Не демон. Не ангел. Баланс.

Команда застигла, не зрушивши з місця. Лише Белла зуміла прошепотіти:

— Але… ти — спокуса. Зло…

— Так навчила вас Церква. А ще — ваші страхи. Я не зло. Я — свобода від абсолютної влади. Я забрала з Третього Раю те, що не дає повної перемоги ні Творцеві, ні Дияволу. І вони обоє це шукають. А люди… лише фігури на шахівниці, якою вони грають одне проти одного.

— А чого ти хочеш? — запитала Гражина.

Ліліт поглянула на неї м’яко, але твердо.

— Щоб хоча б одна з фігур зрозуміла правила гри. І зробила свій хід не за наказом, а з волі.

І з цими словами її тіло розчинилося в нічному серпанку, ніби її ніколи й не було.

— Вона… не брехала, — прошепотів Віктор. — Я не знаю, як, але я це відчув.

— Вона… — Белла витерла щоку. — Вона не зло. Вона просто інша.

— Що ж… — тихо мовила Гражина. — Тоді ми дізнаємось, що вона сховала. І чому саме нас вона вирішила попередити.

На ранок в урочищі лежала тиша, сколихана лише легким шелестом вітру у високій траві. Команда збиралась до сніданку, ще не оговтавшись після нічного видіння. Гражина першою вийшла з намету, тримаючи в руках термос.

— Белло, Вікторе… — її голос був глухим, з надривом. — Ідіть сюди.

Обоє вискочили назовні. Вона стояла, немов завмерла, й вказувала у бік вузької стежки, що вела до гроту, в якому вони ночували неподалік.

На камені, просто під навислою скелею, сидів Володимир.

Живий.

Справжній.

Без шраму на шиї, з обома руками й усіма пальцями. Він тримав у долоні пластикову пляшку з водою й дивився на сонце, що щойно піднялося над вершинами.

— Вова?.. — прошепотів Віктор.

Той підвів очі й усміхнувся.

— Привіт, командо.

— Ти… — Белла опустилася на коліна поруч. — Як?

— Я не знаю. Пам’ятаю, як усе… закінчилось. А потім був сон… Довгий. Глибокий. А потім… голос. І світло. І темрява. І я прокинувся тут.

Гражина обійшла його навколо, ніби перевіряючи, чи не привид.

— Немає шраму. І пальці… повністю. Це…

— Вона, — стиха сказала Белла. — Це зробила Ліліт.

— Але навіщо? — здивувався Віктор.

— Щоб ми зрозуміли: Вона серйозна. І хоче, щоб ми дійшли до істини.

Володимир нахилив голову, поглянув на них.

— Що тут відбувається, чорт забирай?

—  Вово. У нас є багато чого тобі розповісти, — сказала Гражина й усміхнулась з ніжним сумом. — І дуже мало часу.

Коли всі влаштувалися навколо імпровізованого вогнища, а Гражина розливала чай із термоса в металеві кружки, Белла витягла зі своєї сумки маленький пергаментний згорток. Вона знайшла його на місці, де перед світанком зникла Ліліт. Папір був м’яким, теплим на дотик, немов щойно написаний — хоча виглядав древнім, наче пролежав століття.

— Вона лишила це, — мовила Белла. — На камені, де стояла.

Гражина розгорнула згорток. Від нього пахло димом, медом і пилом старих архівів. Напис був латинський, але під ним — точний переклад українською.

**„Той, хто прагне істини, мусить спершу зректися ланцюгів віри, якими його скували.
Ви не слуги Бога і не раби Диявола.
Ви — ті, хто вийшли за межі.
І якщо пройдете всі три пороги, то побачите четвертий рай.
Я там чекатиму.

— Л.“**

Гражина перечитала двічі. Потім передала пергамент Віктору, а сама мовчки пішла подалі, зупинилась на краю схилу й подивилася вдалечінь.

— Пороги, — прошепотів Віктор. — Це як випробування?

— Може, це місця. А може — вибори, які ми робимо, — сказав Володимир, все ще трохи приголомшений. — Але тепер я знаю: ми не маримо. Вона — справжня.

Белла, дивлячись у бік гроту, стиха додала:

— А отже, справжня і загроза. Бо ті, хто керують цим світом, не дозволять, щоб ми наблизились до її правди.

Гражина повернулася до них, з рішучим поглядом:

— Збираємось. Нам треба додому. І глибше в архіви. В нас тепер є мета.

На зворотному шляху Кадді м’яко підстрибував на вибоїнах карпатської гірської дороги. За кермом — зосереджена Гражина, в темних окулярах і з примруженим поглядом. У салоні пахло хвоєю, вогнищем. Белла сиділа поруч з Віктором і щось тихо друкувала в ноут.