Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Володимир притих на задньому сидінні. Гражина, не відриваючи погляду від дороги, почала:

— Ми не могли одразу сказати тобі. Але тепер ти частина цієї історії. І тобі треба знати.

Її голос був рівним, майже формальним. Та в повітрі відчувалась напруга.

Віктор підхопив:

— Усе, що ми дізналися… це не про те, хто добрий, а хто злий. А про те, хто грає у гру, в якій ми фігури. Ватикан — не просто релігійна структура. Він — як міст між двома силами. Богом і Дияволом. Але одночасно, схоже, служить обом.

— І хоче контролю, як у Ліліт, — кинула Белла, не відриваючись від екрана. — Тільки вона не маніпулює. Вона пропонує вибір. А церква хоче беззаперечного підкорення. І правди — тільки стільки, скільки зручно.

Володимир здивовано похитав головою:

— Тобто… вони й Богові, і Сатані служать? Як це можливо?

— Бо їхній бог — це порядок. А їхній диявол — це хаос. А між ними — баланс. Вона не дозволяє жодному отримати перевагу, — пояснила Гражина. — Вона тримає баланс. І тому її бояться всі.

Повисла тиша. Лише двигун монотонно гудів.

— Але що тоді Юліан? — спитав Володимир. — Чиїм він є гравцем?

Всі троє переглянулись.

— Оце ми й не знаємо, — прошепотіла Белла. — Він дав нам ключ. Доступ до архіву. Але не сказав чого сам хоче. Його мотиви — це чорна пляма в усьому рівнянні.

— Тоді треба знайти його слабке місце, — в голосі Віктора з’явилася стара, ще кадебістська твердість. — І зрозуміти, чому саме ми.

— І чому саме зараз, — додала Гражина.

За вікном хмари затягнули небо, вітер пригинав верхівки смерек.

Белла тихо зітхнула:

— У нас є час. Але й його обмаль. Бо ми тепер знаємо: правду можна сховати, але не знищити.

Вночі, коли вітер розгойдував барнхаус, а дощ невпинно лупив у великі панорамні вікна, команда знову занурилась у роботу. На великому дерев’яному столі в кухні було кілька ноутів, планшети, роздруківки зі сканів архівів і майже недоторкані чашки з остиглим чаєм. Барнхаус глухо потріскував у вітрі, але всередині було затишно й тепло.

— Ось це. Скан із дуже старого внутрішнього листування, — Белла показала на документ латинською. — Дивіться внизу: "Julianus Scriptorum Custos".

— Юліан? — Гражина нахилилась ближче. — Це не просто ім’я. Це титул. «Хранитель Писань».

Віктор вийняв із кишені блокнот і щось швидко занотовував:

— У Ватикані є окремий розділ архіву. Він не для кардиналів. І не для Папи. А для осіб із дозволом рівня Custos. Їх, за чутками, лише кілька на всю планету. І всі безіменні. Юліан — це не ім’я. Це функція.

— То ким є наш Юліан? — пробурмотіла Белла. — І чому він порушив власні правила?

Гражина, не зводячи погляду з екрана, прошепотіла:

— Бо щось змінилось. Щось змусило його звернутись до зовнішніх. До нас.

На екрані з’явилась ще одна сторінка. Запис із конфіденційного засідання, датований серпнем 1981 року:

"У разі прориву Ключа і зрушення Балансу з'явиться потреба у позаорганізаційній групі з доступом до правди, здатній працювати поза церковними структурами. Вибір довірити це Custos."

— Прорив Ключа… — Белла тихо озвучила. — Вони готували цю ситуацію ще у ХХ столітті. Може це про війну і те що може вплинути на її фінал...

Віктор розвернув ноут на себе:

— І якщо ми — та група, тоді Юліан або сам Custos, або його наступник.

— Або один з перших, хто зрадив саму систему, яку мав захищати, — кинула Гражина.

У барнхаусі знову стало тихо. Лише дощ і звук клавіш.

— Що далі? — спитав Володимир.

— Далі шукаємо... інші згадки про Ключ, Баланс і «позаорганізаційні сили», — відповіла Белла. — І, можливо, знайдемо, хто був до нас.

Серед купи заархівованих метаданих Белла натрапляє на звіт, захований під маркуванням “Obscura Operatio. Custodia Externa. Status: Terminated”.

— Що це за “Зовнішня Операція”? — нахмурилась вона, відкриваючи файл. — Дата: 1997. Локація: Закарпаття.

— Відкривай, — буркнув Віктор, тримаючи чашку кави в руках. Гражина вже була поруч, зі складеним у зморшку лобом.

Звіт був короткий і написаний незвичною латиною з елементами шифру. Але команда вже навчилась розшифровувати такі тексти. Кілька хвилин потому на екрані з'явився переклад:

ОПЕРАЦІЯ “NIGRUM SILENTIUM”
Дата запуску: 03.06.1997
Координати: урочище Погар, Закарпаття
Мета: Пошук входу до Третього Раю.
Команда: Externus Custodia / 5 осіб / Civilis + Ecclesia-mix
Спостерігач: Custos Julianus (особисто не присутній, дистанційний контроль)
Стан: Всі агенти мертві або зниклі. Місце визнане проклятим.

Далі йшли фрагменти останніх переданих повідомлень із польового обладнання:

“...чую спів. Він не припиняється, навіть коли затуляю вуха. Світло... пульсує...”
“...Анна зайшла в грот. Вона усміхалась. Вона не була собою.”
“...вони знову живі. Але інші. Без очей. Без тіней...”
“...прошу, зупиніть це. Вони — не люди більше.”

Файл урвався. Потім — ще один документ, класифікований як "Post-Obitus Access Denied". Але на зображенні нижче була прикріплена фотокартка: ледь помітні фігури в старому карпатському лісі, і щось темне за ними. Фігура зростом понад два метри, з довгими кістлявими руками, без лиця.

— Їх вбило не щось фізичне, — тихо сказав Віктор. — Їх переродило. Поглинуло.

— І Юліан це знав, — кинула Гражина. — А тепер — відправляє нас туди ж.

У барнхаусі стало тривожно тихо. Навіть дрова у каміні не потріскували. На дворі вітер змінився. І ледь чутно, в самому повітрі — наче щось шептало.

— По-вашому… це третій рай? — спитав Володимир.
— Якщо так, — прошепотіла Белла, — то це рай, з якого самі ангели втекли.