Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 9

Червонее волосся й відсутність драми

Минуло три дні. Не вічність, звісно, але я встигла переосмислити приблизно все своє життя й тричі пошкодувати, що не прихопила з собою книжку з магії переконання суворих чоловіків. Або хоча б філадельфійський сир з тунцем.

Я навіть не знала, чи він узагалі прийде — і якщо так, то в якому образі. З вогнем в очах? З пристрастю в голосі? Як той герой з третьої частини «Проклятих зірок», де він, весь такий темний і обпалений життям, з’явився за героїнею і... О, краще не згадувати. Спойлер: не так усе вийшло.

Він з’явився на світанку, в тіні коня, що стояв осторонь. Один. Ні почестей, ні барабанів, навіть натяку на охорону. Просто Глейв — і його вираз обличчя «я-все-бачу-й-мені-нудно».

— Їдемо, — кинув він, навіть не привітавшись.

Я, якщо що, мало не підстрибнула від радості, щойно його побачила, але тепер стояла, переминаючись з ноги на ногу, відчуваючи, як цей момент здувається, мов проколота повітряна куля.

— А... на чому, власне, поїдемо? — пробурмотіла я, з безпорадною надією озираючись. Щось воза не видно було.

Він повільно, з іронією, ніби я спитала, чи знає він, де північ, підняв брову. Потім раптово ступив ближче. І ще до того, як я зрозуміла, що відбувається, я, як абсолютно невагома пір’їнка, злетіла в повітря. У буквальному сенсі.

— Гей! — пискнула я, поки мене спритно і без особливих зусиль усаджували перед ним, на коня.

Між нами не було... скажімо так, нічого. Ближче — тільки якщо нас одночасно закинути в портал. Я відчувала його тепло, дихання, ту дивну впевненість, яку він випромінював навіть тоді, коли мовчав, як камінь. А він... він узагалі не реагував.

Саме в той момент мій мозок вирішив зрадницьки увімкнутись.
«І все? Де пристрасть? Де напруга? Де "тебе палив мій сум, і ночами я шепотів твоє ім’я, дивлячись у вогонь"?» — сумно питала я себе. Замість цього була тиша, запах шкіри його плаща і стукіт копит.

Аж поки кінь різко не смикнувся.
Я вчепилася в нього, як кленовий лист у свій останній осінній день. Він нахилився до мого вуха — надто близько. І прошепотів:

— Обережніше, ти зараз небезпечно близько до чоловіка.

Голос був з іронією, але не з фліртом. Він наче розважався, спостерігаючи за моїм збентеженням.

Я мало не злетіла з сідла, намагаючись відсунутись, наскільки дозволяв простір (а він не дозволяв узагалі). Він засміявся. Низько, глухо. І це був перший звук, який нагадав мені, що він — живий.

— Ага, дуже смішно, — буркнула я, дивлячись кудись у шию його коня.

Ми їхали мовчки, лише ліс шумів, дихав зеленим. Я старалася не думати, які в нього руки на повідках. Або як його заплетене волосся торкається мого плеча, коли він трохи повертається.

Я мовчала. Але всередині було забагато слів. Дорога тягнулася перед нами, ніби не поспішала розкривати свої таємниці. Кінь ішов рівно, під копитами хрустіли голки, а ліс, здавалося, дихав. Він був не просто живий — він спостерігав. Сосни, високі й суворі, стояли стіною, як воїни, що охороняють межу між світами. Їхні верхівки губилися в ранковому серпанку, сонце пробивалося крізь гілки, малюючи на землі плями світла, схожі на мозаїчні уламки.

Ми їхали мовчки, й тільки легке поскрипування сідла та рідкісний скрип дерев нагадували, що ми живі. Гілки час від часу зачіпали мої плечі, залишаючи запах смоли. Ліс пахнув зеленню, прілим листям, якимось диким медом і старим деревом. Я відчувала, як повітря ставало щільнішим з кожним кроком — ніби ми входили в інший вимір.

Ліс густішав. Підлісок здіймався щільною стіною, а трави здавалися надто високими, занадто гострими. Гілки згинались під власною вагою, а десь удалині чи то зозуля, чи щось менш земне озивалось на наше наближення. Я притислась до Глейва трохи сильніше — не від страху, а радше від того, що все навколо було надто чужим, і тільки він — справжній. Теплий, живий, і навіть попри крижане обличчя — справжній.

Одного разу лисиця перебігла нам дорогу. Русява, як захід сонця, вона глянула на нас довгим поглядом, а тоді зникла. Я здригнулася.

— Це добрий знак? — спробувала пожартувати я, не очікуючи відповіді.
Він тільки хмикнув, ніби не вірив у знаки.

Але я вірила. Хотіла вірити. Бо інакше — що я тут узагалі роблю?

— Цей жрець... — почала я, намагаючись заповнити порожнечу розмовою й водночас не думати про те, як його коса, що звисає через плече, торкається моєї щоки. Я буквально могла порахувати пасма — руді, як полум’я, і такі… зухвало м’які. — Він узагалі справжній? Чи черговий політ фантазії?

Глейв на мить сповільнив коня, повернув голову:

— Він… інший. Іноді приходить на тинг, якщо має видіння. — Він задумався. — Спілкується з богами. Або каже, що спілкується. Але збувається багато чого. Забагато.

— Ти йому віриш? — спитала я, прикусивши губу. Питання було не риторичним — мені ж потім із цим створінням розбиратись, можливо, мою долю будуть виносити на обговорення.

— Я довіряю знанням. Він знає. Більше, ніж хто-небудь у Нортунді.

Я кивнула і замовкла, але думки не відпускали. Отже, не тільки хатинка, а й боги. Долі. Видіння. А в мене — сонний мозок і пачка дурнуватих надій.

Ми їхали ще годину. Ліс став зовсім глухим. Навіть птахи тут замовкали. Попереду з’явилася хатина — ніби сама виросла з землі. Стіни — зі старого потемнілого бруса, дах укритий мохом. Вона стояла на пагорбі, біля якого дзюркотів струмок. Від неї віяло тим самим, що й від лісу — давниною. Надто давньою, щоб бути затишною.

Ми зупинилися. Глейв зіскочив із коня і допоміг мені спуститися. Його руки затримались трохи довше, ніж треба, і мені довелося відвернути обличчя, щоб він нічого не подумав.

Двері в хатину розчинились самі. Або мені так здалося.

На порозі стояв старий. Сиве волосся спадало на плечі, борода була заплетена в тонкі коси. Обличчя — в глибоких зморшках, але очі... О, очі. Яскраві, як два крижані уламки. Він дивився, ніби крізь мене.