Читати книгу - "Смарагд"

— О, бабо, дорога випала, — промовив радісно. — Рання — завтра в технікум поїду, — пожартував і засміявся зі свого жарту.

— Дорога, — важко зітхнула Маріуца, — а ти бачиш яка?

— Яка вже випала. — Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.

Пізніше зайшла до хати Лідія.

— Надумався їхати — їдь, — сказала незадоволено, — а захочеться коли приїхати — Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.

У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.

— Не займай! — гримнула на нього мати.

— Нехай бере. Чого ви? — Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.

— А ти завтра що їстимеш — думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? — Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. — Він завтра й не згадає, що ти на світі є.

Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому — йшов, кликав назад — повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.

До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:

— А це що за екземпляр — я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?

— З Одеси, — відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.

Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.

— Та ти ж воша колгоспна, — підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. — Пика твоя і справді мені когось нагадує.

— Може, й нагадує, — не здавався Данило, — як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, — удавано розвів перед студентами руками, — я там щось не зустрічав. Може, не впізнав, бо ж ви по одежі — раби Божі, а по рожі щось не схожі.

— Диви, й справді вуркаган одеський до нас залетів, — засміялися знову студенти, але вже в тому сміхові чулася погроза. — Треба йому пір’ячко поскубти, бо ця пташка вельми нахабна, — й обступили стілець, на якому сидів Данило.

Він із тугою глянув на порожнє місце вахтера й подумав, що зараз йому таки намнуть ребра й ніхто не побачить. Але в цю мить зі східців гукнув Юрко.

— Це твій брат? — відступили незадоволено студенти. — То навчи його поважати старших, бо інші научать.

На прохання Юрка їх поселили разом. Юрко вчився агрономії і з ранку до вечора пропадав на навчальних полях. Данило ж вступив на ветеринарний факультет і тому до занять попросився доглядати коней.

Спочатку просто годував, прибирав і гладив. За тиждень коні пізнавали його по голосу. А коли розходилися на пасовищі, задивлявся на них віддалік, а потім закладав пальці в рот і свистів. Сідав на гнідого верхи, їхав нешвидко й боявся, щоб ніхто не побачив. Тільки часто припадав до загривка, немов обнімав когось рідного.

Це відчуття прийшло до нього не тепер — воно жило давно, а може, він і народився з ним. Тільки треба було віднайти в серці той закуток із любов’ю, який часто шукається важко, наче схований за сімома замками. І вже коли почалися заняття, опісля йшов до стайні або на пасовище, розпутував коней і подовгу гладив. Конюх сердився на Даня, що той знімав пута, а хлопець не міг бачити їх спутаними, бо тоді вони йому здавалися слабкими й безпомічними, як і кожна істота. І однаково, де пута: на ногах чи на свідомості, — то неволя.

Додому не їздили ні Данило, ні Юрко. Грошей у хлопців не було, не було й харчів. Брат утягнувся в напівголодне життя, а Данило ніяк не міг заснути, коли у шлунку «варилася» одна вода. Тоді довго крутився у ліжку, долаючи спокусу підвестися, постукати в чиїсь двері й попросити хліба. Якось увечері зайшов до однокурсниць за підручником. Йому дали потрібну книгу, а він стояв, переминаючись із ноги на ногу, бо дівчата саме приготували вечерю. Побачив на тумбочці чиїсь карти й мало не підстрибнув від радості. Але стримав себе, ніби знічев’я підійшов, узяв і непоспіхом перетасував.

— Поворожи, — засміялися дівчата, — ти ж циган.

Данило сів на ліжко, розкинув карти, й однокурсниці відразу обступили його, зацікавлено поглядаючи то на карти, то на юнака.

— Та ви он поїжте, а то вичахне, — глипнув голодними очима на стіл, — нехай я вам потім поворожу. — І підвівся, мовби хотів іти, але одна з дівчат спинила його за руку.

— Куди ти? Сідай із нами вечеряти.

Наступного разу зайшли дівчата з іншої кімнати й запросили на вечерю. Дань на те лише посміхнувся й прихопив старі засмальцьовані карти, які забувся хтось із Юркових друзів.

Для братів голодне життя скінчилося — Данило ворожив усьому гуртожитку, крадькома до нього в кімнату приходили дівчата й жінки з міста. З тих він брав гроші, хоча ніколи не відмовлявся від яєць і сала.

Під кінець зими наворожив на туфлі. Хотілося купити ще й штани, та на штани грошей не вистачало. Заходив до магазину, роздивлявся прилавок, але вибрати нічого не міг. Знав, що заможніші студенти за покупками їздять до Києва, і вирішив поїхати сам.

Коли в неділю прийшов на вокзал, побачив цілий гурт знайомих студенток, які теж їхали до Києва. В автобусі поруч із ним сіла красуня з першого курсу, одягнута в шубку з рудими плямами й розкішну хутряну шапку, насунуту мало не