Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

була розсудливою, вона пишалася власною розсудливістю й аніскілечки не цікавилася чимось надприродним, коли, тримаючи одну полотняну сумку в руці, а на плечі іншу, прямувала Другою авеню до свого офісу (аудиторської фірми, що мала назву «Гутенберг, Фюрт і Пейтел»). Серед клієнтів «ГФ&П» була мережа магазинів іграшок під назвою «ДитяГра», і ця компанія заборгувала «ГФ&П» доволі значну суму грошей. Той факт, що «ДитяГра» вже ступила на поріг 11 розділу «Закону про банкрутство»,[8] здавався їй хіба що пікантним. Вона мусила отримати ті 69 тисяч, 211 доларів, 19 центів, тож під час ланчу (в кабінці кафе «Вафлі та млинці Денніс», яке до 1994 року називалося «Жуй-жуй Мама») Труді тільки й міркувала, яким чином їх з них витягти. За останні два роки вона зробила кілька кроків до того, щоб фірму «Гутенберг, Фюрт і Пейтел» було перейменовано на «Гутенберг, Фюрт, Пейтел і Дамаскус», і вичавлювання боргу з «ДитяГри» мусило стати черговим — і то значним — кроком у цім напрямку.

Отже, перетинаючи Сорок шосту вулицю в напрямку великого, облямованого затемненим склом хмарочоса, що стояв тепер посеред житлового кварталу на розі Другої авеню та Сорок шостої вулиці (там, де колись була артистична кав’ярня, а потім порожня ділянка), Труді не думала ні про привиддя, ні про видіння, ані про візитерів з потойбіччя. Бо думала вона про Річарда Голдмена, засранця й голову правління відомої іграшкової компанії, і яким чином їй…

Цієї миті життя Труді поміняло курс. Якщо точно, це відбулося рівно о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки. Якраз вона дійшла до бордюру того боку вулиці, що належала до старої частини міста. Фактично вже ступила на нього. І тут прямо перед нею на тротуарі з’явилася жінка. Афроамериканка з широко посадженими очима. У Нью-Йорку вистачає чорних жінок і чималий їх відсоток мають широко посаджені очі, але ніколи раніше ніяка з них не з’являлася раптом перед Труді просто з порожнього повітря. Було дещо й інше, дещо куди неймовірніше. Ще за десять секунд до того Труді б розреготалася і сказала, що нічого не може бути неймовірнішим за жінку, яка матеріалізується на тротуарі просто перед її очима, але ж воно було. Авжеж, таки було.

І от тепер-то вона зрозуміла, як почуваються ті, хто повідомляють про побачені ними летючі тарілки (не згадуватимемо вже обплутаних іржавими ланцюгами привидів), як ці люди впадають у відчай, наражаючись на тотальну недовіру тих, котрі… ну, таких людей, до яких належала Труді Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрі міста, на тротуарі Сорок шостої вулиці. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дійсно ТРАПИЛОСЬ!» — і наштовхнутися на стіну нерозуміння. Вони відповідатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевніше, вона вийшла з-за павільйону на автобусній зупинці, а ти просто цього не помітила» або «Можливо, вона вийшла з якоїсь з тамтешніх крамничок, а ти просто не зауважила».

Можеш пояснювати їм, що нема ніякої автобусної зупинки на тому розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці (і на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати їм, що нема ніяких крамничок у цьому кварталі, принаймні з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»,[9] та все буде намарно. Труді швидко навчиться тримати ці речі при собі й доведе цим себе ледь не до божевілля. Вона не звикла, щоб до її слів ставилися легковажно, мов до крапельки гірчиці чи кавалка недовареної картоплі.[10]

Ніякої автобусної зупинки. Ніяких крамничок. Там є сходи до будівлі «Хаммаршольда», і в той час на них зі своїми коричневими пакетиками все ще сиділи кілька запізнілих ланчувальників, проте й не звідти прийшла жінка-привид. Факт залишається фактом: коли Труді Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросівку ліву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тієї миті, коли вона перенесла вагу свого тіла, готуючись відірвати праву ступню від асфальту проїжджої частини, на тротуарі з’явилася жінка.

Якусь мить Труді ще могла бачити крізь неї Другу авеню, а також дещо інше, дещо схоже на пащу печери. А тоді воно зникло, а жінка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дійшла Труді; пізніше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, й знаття б не було», — і пошкодувала, що сама тоді не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення.

Чорна леді на очах Труді Дамаскус виростила собі ноги.

Саме так, виростила собі обидві ноги.

Зі спостережливістю у Труді було все в порядку, тож вона казала людям (дедалі менше й менше ставало тих, кому хотілося це почути), що кожна деталь цієї короткої пригоди закарбувалася у неї в пам’яті, як татуювання. Примара була на зріст трохи вищою чотирьох футів. Трохи осадкуватою як для звичайної жінки, так здалося Труді, проте цілком нормальною для безногої нижче колін особи.

Примара була вдягнена у білу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку і джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнуті, але нижче колін їхні сплющені холоші лежали на тротуарі, мов скинуті якимись курйозними голубими зміями шкурки. А тоді раптом вони роздулись. Роздулись — саме лиш це слово звучало божевільно, але Труді на власні очі бачила, як це відбувалося. У ту ж мить жінка, яка щойно була від колін безногою, підвищилася від чотирьох футів чотирьох дюймів на весь свій зріст — десь футів п’ять і шість-сім дюймів. Це було схоже на якийсь кінематографічний трюк, але ж трапилося це не на екрані, це трапилося в житті Труді.

На правому плечі примари висіла торба, на вигляд ніби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелі складено миски або тарілки. У правій руці вона міцно стискала вицвілу червону торбу на мотузяному зашморгу. На дні її, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Труді не все розібрала з того, що було написано на торбі, але там були слова ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ.

А тоді жінка вхопила Труді за руку.

— Що в тебе у торбі? — спитала вона. — У тебе там туфлі?

Це змусило Труді перевести погляд на ноги жінки, і тут вона знову побачила чудасію: ступні в цієї афроамериканки були білі. Білі-білісінькі, як власні ступні Труді.

Труді чула вираз «втрачати мову», і ось саме це сталося з нею. Язик прилип їй до піднебіння, ані зворухнути. Але з очима в неї було все гаразд. Вони все бачили. Білі ступні. Плямки на