Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Жінко, якщо маєш туфлі, краще віддай їх мені. Я не хочу тебе вбивати, але мушу дістатися до людей, котрі допоможуть мені з моїм малюком, а боса йти я не можу.

І нікого більш нема поряд на цьому крихітному відтинку Другої авеню. Люди, та й тих дещиця, що сиділи на сходах «Хаммаршольда», дивилися прямо на Труді й чорну (майже чорну) жінку, але дивилися безтурботно й навіть без усякої зацікавленості — та що з ними таке, чи вони там збіса сліпі?

«Авжеж, це не когось з них вхопили за руку, це по-перше. Не комусь з них вона погрожує вбивством, це по-дру…»

Полотняну сумку «Бордерз»,[11] де лежали її офісні туфлі (колір кордовської шкіри, помірної висоти підбори), було зірвано в неї з плеча. Негритянка зиркнула всередину, потім знову на Труді.

— Який це розмір?

Язик Труді нарешті відліпився від піднебіння, але марно, бо тут же завмер під нижніми зубами.

— Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підхо…

Раптом лице примари немов взялося мерехтінням. Вона підняла руку — рука, з якось невпевнено стиснутою в нещільний кулак п’ятірнею, злетіла по вихлюватій дузі, ніби ця жінка не сама нею керувала, — і ляснула собі по лобі просто межи очі. І тут же її обличчя стало іншим. У стандартному кабельному пакеті Труді мала канал «Комеді Сентрал», тож вона не раз бачила, як подібним чином змінюються обличчя у коміків-пародистів.

Жінка знову заговорила, і голос в неї також став інакшим. Тепер він належав освіченій особі. А ще (Труді могла заприсягтися) він звучав налякано.

— Допоможіть мені, — промовила вона. — Мене звуть Сюзанна Дін, і я… я… о, о Боже… о Господи…

Раптом лице її скривила гримаса, від болю жінка аж вхопилася собі за живіт. Подивилася вниз. А підвівши голову, вона знову стала першою особою, тією, котра казала, що готова вбити заради туфель. Боса, вона зробила крок назад, не випускаючи з рук сумку Труді, в якій лежали туфлі «Феррагамо»[12] на низьких підборах і свіжий номер «Нью-Йорк Таймз».

— О Господи, — промовила вона. — О, припини цей біль! Мама! Ти мусиш його припинити. Ще не на часі, тільки не тут, посеред вулиці, притримай його до пори.

Труді намагалася віднайти власний голос, щоб гукнути копа. Нічого з неї не вийшло, окрім якогось тихого, шепітного зітхання.

Примара наставила на неї палець.

— Забирайся звідси, — заявила вона. — І то швидко, та не здумай нацьковувати на мене поліцію або ще когось, бо я знайду тебе й відчикрижу цицьки.

Вона видобула зі свого очеретяного наплічника одну з тарілок. Труді побачила, що береги в цієї тарілки металеві й гострі, як в різницького ножа, і раптом відчула, що ледь стримується, аби не напудити собі в трусики.

Я знайду тебе й відчикрижу цицьки, а береги тарілки, на яку вона дивилася, цілком годилися для такого діла. Чик-вжик, моментальна мастектомія. О святий Боже.

— Гарного вам дня, мадам, — почула Труді власний голос, котрий у неї прозвучав так, ніби це хтось інший, перебуваючи під дією новокаїну, звертався до дантиста. — Носіть ці туфлі собі на здоров’я.

Не вельми-то здоровою була на вигляд ця примара. Навіть з цілими ногами й чудернацькими білими ступнями.

Труді пішла. Пішла по Другій авеню. Вона намагалася запевнити себе (абсолютно безуспішно), що не бачила ніякої жінки, ніхто нізвідки не з’являвся перед фасадом «Хаммаршольда» — будинку, який люди, котрі працюють в ньому, жартома називають Чорною вежею. Вона намагалася запевнити себе (також абсолютно безуспішно), що таким чином їй відгукнувся з’їдений під час ланчу ростбіф зі смаженою картоплею. Треба було триматися звичайної яєчні з вафлями, а ти ж пішла до «Денніса» саме по вафлі, а не заради того ростбіфу з картоплею, а якщо не віриш, згадай-но, що щойно трапилося. Побачила примарну афроамериканку та й…

А її сумка! Її полотняна сумка «Бордерз»! Та вона її, мабуть, десь загубила!

Та навіщо себе дурити? Тремтливе очікування, що та жінка наздожене її, заверещить, немов якийсь мисливець за головами у найглибших, найтемніших джунглях Папуа. Вона відчула, як ззаду по ногах і спині їй загібали шумарки (вона мала на увазі забігали мурашки, проте відчувала це саме як загібали шумарки, щось неясне, прохолодне й далеке), саме туди — вона це точно знала — їй врубається тареля тієї скаженої жінки і вип’є її кров, а тоді виїсть її нирку, перш ніж перейти до решти, не перестаючи дрижати у ще живому крейдяному стовпі її хребта. Вона почує її наближення — якимсь чином вона це розуміла — тарілка вжикне, мов дитяча дзига, за мить до того, як ввігнатися в неї, і тепла кров вихлюпнеться їй на сідниці, потече ззаду по ногах…

Вона не змогла утриматись. Міхур здався, сеча хлинула, і перед її trés[13] дорогих слаксів від костюма Норми Камалі[14] ганебно потемнішав. На той момент вона вже була дійшла майже до перехрестя Другої авеню й Сорок п’ятої вулиці. Труді — котра відтоді назавше перестала бути тією самовпевненою леді, якою вона себе колись уявляла, — нарешті віднайшла сили зупинитися й обернутися назад. Оті шумарки вже майже не гібали їй по спині. Тільки тепло було в паху.

А та жінка, та божевільна примара зникла.

ДВА

У себе в офісній шафці Труді тримала одежу для занять софтболом — кілька майок і старі джинси. Діставшись контори «Гутенберга, Фюрта і Пейтела», вона насамперед переодяглася.

Наступною її дією був дзвінок до поліції. Прийняв її повідомлення коп на ім’я Пол Антассі.

— Мене звуть Труді Дамаскус, — сказала вона. — На мене щойно було скоєно напад, мене пограбували на Другій авеню.

Голос офіцера Антассі звучав у телефоні надзвичайно чуйно, і Труді уявила собі когось на кшталт Джорджа Клуні, тільки італійського походження. Не така й велика натяжка, якщо зважати на прізвище полісмена — Антассі, та темне волосся й очі актора Клуні. Наживо Антассі аніскільки не був схожим на Клуні, але гай-гай, хто там чекав на чудеса й кінозірок, ми ж у реальному світі живемо. Хоча… пам’ятаючи те, що трапилося з нею на розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки…

Офіцер Антассі прибув близько пів на четверту, і вона детально розповіла йому, що з нею трапилося, буквально все,