Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

показуючи клапті блакиті. Якось уночі в просвіті між хмарами показався повний місяць, на поверхні якого чітко проступало обличчя: підла змовницька посмішка-гримаса Торговця. За Роландовими підрахунками, був кінець літа, але Едді здавалося, що це якесь позачасся — грань була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як їх було мало) стояли голі, кущі були чахлі й побурілі. Дичини було мало — вперше за багато тижнів відтоді, як вони вийшли з лісу, де правив ведмідь-кіборг Шардик, їм нерідко доводилося лягати спати голодними.

Втім, ніщо з цього так не дратувало, як відчуття втрати контролю над часом: відсутні години, дні, тижні, навіть пори року. Боже милосердний. Нехай за місяцем Роланд визначив, що зараз кінець літа, проте світ довкола них скидався на глибоку осінь, перші дні листопада, й сонно хилився до зими.

Впродовж цього періоду Едді вирішив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнішні події. Коли траплялося багато всякої цікавої фігні, час наче проминав швидше. Нудна повсякденність його вповільнювала, а коли всі події зупинялися, час наче повністю зникав. Спакував валізи й чкурнув на Коні-Айленд. Дивно, але правда.

Невже всі події зупинилися? Едді багато міркував над цим — чого-чого, а часу на розмірковування в нього було достатньо, бо він цілими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин візок, проминаючи одне за одним незліченні безбарвні поля. Єдина особливість, яку він міг згадати відтоді, як вони повернулися з магічної кулі, — загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нічого не означало. Щоб потрапити до Блейна, їм довелося розв’язати математичну загадку, і Сюзанна висловила припущення, що загадкове число — просто залишок від тих переживань. Едді навіть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорія має право на життя.

А й справді, що такого особливого було в цифрі «дев’ятнадцять»? Загадкове число. Трохи поміркувавши, Сюзанна вказала їм на те, що воно просте, як ті, що відчиняли хвіртку до Блейна Моно. Едді докинув, що це єдине число, яке доводиться називати між вісімнадцять і двадцять щоразу, коли рахуєш. На це Джейк розсміявся і сказав, щоб Едді перестав клеїти дурня. Едді, сидячи близько біля вогнища й вирізьблюючи кролика, який невдовзі приєднається до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його єдиного справжнього обдарування.

ДВА

Відтоді, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п’ять-шість тижнів. І от одного дня їм трапилася пара старовинних заглибин від коліс, що, поза сумнівом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполіг, щоб вони звернули на неї. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав він. Едді думав, що дорога допоможе їм знову зосередитися, струсити з себе відчуття корабля в глибокому штилі на «кінських широтах», та цього не сталося. Дорога вела їх угору полями, що здіймалися, наче сходинки, врешті-решт привівши на вершину довгого хребта, що пролягав із півночі на південь. Віддалік їхня дорога спускалася й пірнала в темний ліс. Якийсь він казковий, подумав Едді, коли вони ступили в його тінисті глибини. У другий день їхнього перебування в лісі (чи, може, то був третій день… або навіть четвертий) Сюзанна підстрелила невеличкого оленя, і після тривалої вегетаріанської дієти вони нарешті поласували смачним м’ясцем. Проте в темних надрах лісу не було ні орків, ні тролів, ні ельфів, у тому числі кіблерівських. Втім, інших оленів також не було.

— Я все чекаю, коли ж з’явиться пряничний будиночок, — сказав Едді. Між височезних древніх дерев вони йшли вже кілька днів. А може, тиждень. Все, в чому він був упевнений, — вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небі. А ще відчували.

— Що таке пряничний будиночок? — спитав Роланд. — Це теж із казки? Мабуть, ні, бо я б її знав.

Авжеж, знав би. Їхній друзяка був жадібний до оповідок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всі жили у лісі». Але слухав він якось дивно. Трохи відсторонено. Едді звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною їй прозорливістю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здібність утілювати почуття, викарбовуючи їх у словах.

— Це тому, що він не слухає з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, — сказала вона. — А ти чекаєш, що він слухатиме саме так, сонечко.

— А як же тоді він слухає?

— Як антрополог, — миттю озвалася вона. — Антрополог, що намагається визначити риси якоїсь невідомої культури за її міфами та легендами.

Вона мала рацію. Роландова манера слухати трохи муляла Едді, бо потай він вважав, що це вони зі Сьюз і Джейком мали б слухати як науковці. Адже вони походили з прогресивнішого світу. Чи не так?

Хай якою була правда, всі вчотирьох вони відкрили для себе, що в їхніх світах безліч спільних історій. Роланд знав казку, що називалася «Сон Діани», на диво подібної до «Леді чи тигра», оповідки, яку троє вигнанців з Нью-Йорка читали школярами. Історія Лорда Перта дуже нагадувала біблійну розповідь про Давида і Голіафа. Роланд чув багато оповідок про Людину-Ісуса, що помер на хресті, щоб спокутувати гріхи світу, і розповів Едді, Сюзанні й Джейку, що в Людини-Ісуса є чимало послідовників у Серединному світі. В обох світах також співали схожих пісень, зокрема «Безжурнеє кохання» і «Гей, Джуд», хоча в світі Роланда першим рядком останньої було «Бачу тебе, хлопче».

Щонайменше годину Едді переказував Роландові казку про Ганзеля й Гретель, несвідомо наділивши лиху відьму, яка їла дітей, рисами Реї з Коосу. Коли він дійшов до тієї частини, де вона намагалася вгодувати дітей, щоб вони погладшали, то зупинився і спитав Роланда:

— А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.

Едді й розповів, закінчивши обов’язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.

— Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?

— Угу, — відповів Джейк.

Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.

— Угу, — сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.

Едді обійняв Джейка за плечі.

— Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв’язати