Читати книгу - "Друзі за листуванням"

- У нас є Карпати! Теж великі гори.

- А мулів немає? - ще дивувалася Лолі.

Ксеня заперечно похитала головою.

- Ну, принаймні, я ніколи не зустрічала!

- То знайомтеся, - підійшла до них жінка, - це Джміль! Хто перший?

Лолі повертілася, подумала й пропустила Ксеню.

Інструктор Енна допомогла одягнути шолом, наколінники та спеціальні черевики... І, взявши мула за мотузку, повела його по колу.

- А можна, я сама? - не втрималася Ксеня.

- Якщо в тебе є сертифікат із кінної школи, тоді можна. Ти маєш?

- Ні, не маю... Але я обов’язково отримаю! Знайду спеціальну школу верхової їзди в Україні!

- І правильно! Коні - це чудово!

Лолі тим часом фотографувала Ксеню з усіх можливих дистанцій.

А опісля дівчатка годували цукром руде поні, котре аж кахикало від неймовірного задоволення.

- Куди тепер?

- Давай до Природної Каюти! - підхопилась Лолі. - Там таке, що ти зроду не бачила! - вона вже бігла по смоляній доріжці. - Будемо шукати зуби тигрової акули!

-Що?

Лолі підбігла до великої піщаної купи, де вже сумлінно порпалися кілька дівчат. Подала Ксені спеціальні граблі, а сама заходилася чимдуж копати.

- Ага, є! - дівчинка витягнула справжнісінький акулячий зуб. - Страшний такий! На! Це тобі!

- Звідкіля він?

- Кажуть, що з дна Атлантичного океану.

Ксеня теж надибала сіре ікло. Далі ще кілька.

- Класні сувеніри будуть!

- Та то ще не все! - махнула Лолі. - Ходімо сюди!

Вони увійшли до каюти. Усі стіни в кімнаті були прикрашені гербаріями, світлинами небачених тварин: скунси, мурахоїди... А неподалік стояв великий акваріум, що здалеку видався Ксені пустим.

- Тут живе удав Б’ютік! - підійшла до акваріума інструктор Кері. - Хочете познайомитися?

Ксеня аж відсахнулася.

- Не бійся! Він добрий! - і дістала удава, котрий тихо засичав.

- Ні, я не хочу! Не варто, - почала Ксеня, -а що, коли він втече?

- А таке вже було! - засміялася Кері. - Але він далеко не тікає: так, на сонечку погрітися... Ну, торкнися, не бійся!

Лолі знову несамовито клацала фотокамерою. Але Ксеня стояла спантеличено й кроку до удава не зробила. Коли плазуна таки сховали до акваріума, вожаті нанизали зуби акули на плетені шнурки й подали дівчатам.

- Сувеніри готові!

Гудок сповістив про обід, що звично супроводжувався танцями та всілякими промовами. Далі настала тиха година або ж година спілкування в каюті. А опісля всі побігли до басейну, бо там виставили справжнісінькі водні гірки.

- У-у-ух! - кричала Лолі, злітаючи з найвищої гірки.

Ксеня слідувала за нею мовчки, бо аж дух перехопило. Вона притисла до себе руки й чекала, що ось-ось шубовсне в прозору водичку. Оце так! Але гірка ніби не закінчувалася. Повороти, повороти і - шубовсть! Лиш бризки летять довкола...

Навколо басейну юрбилося багато люду: хотілося і з кладки стрибнути, і з трампліна, і з водної гірки, мов чайка, злетіти. Збуджені крики звідусіль розливалися луною. Коли трохи потомилися, Лолі запропонувала відпочити романтично, себто на каное.

- Але ж я не вмію! - заперечливо потрясла головою Ксеня, дивлячись на озеро, де дівчатка на каное щосили гребли веслами.

- Навчишся! Простіше не буває! - Лолі вже натягувала рятувальний жилет на Ксеню. - Такі правила, - пояснила, - хоч і неглибоко, але жилет потрібно!

Вони взяли по двосторонньому веслу. Вибрали двомісного човника із глибокими сидіннями.

- Ми що, лежачи попливемо?

- Та то тільки виглядає, що лежачи, а насправді дуже зручно: сидиш собі захована у каное, і вода тебе майже не торкається. - Лолі намагалася відштовхнутися від містка. - Ану чекай, я підштовхну, а ти греби веслом!

Ксеня мотала тим веслом у різні боки, але то в багнюку встрягне, то у водорості заплутає.

- Ап! - крикнула Лолі.

І вони таки попливли. Ледве-ледве рухалися. Ксеня вже терпіння почала втрачати: хотілося швидкості та захоплення. Аж тут каное почало рухатися в шаленому темпі. Дівчата й веслами не встигали перебирати.

- Що це?

Лолі сміялася, поклавши весло, і розмахувала руками, опускаючи їх раз по раз у теплу зелену воду.

- Боггі та Воггі! Дивися-дивися! - захоплено кричала вона, показуючи в глибінь і все заглядаючи під каное.

- Що? - Ксеня й собі глянула у воду: дві величезні черепахи підхопили човен і гребли лапами, несучи каное майже на спині.

- Ох, ви мої красуні! Ох, ви мої помічниці! - примовляла Лолі. - Я минулого року поділилася з цими панянками бананом, тож вони мене й катали все літо. Тут багато таких чере-пах-велетнів, але всі вони ліниві. Он, глянь під той місток, бачиш?

Ксеня помітила безліч смішних черепах, що висунули з води голови та порозкривали роти, чекаючи на ласощі. Час від часу вони ховались назад у воду, але відразу ж знову висували носа назовні.

- А ці, - провела рукою Лолі, - ці сумлінні! Вони гостинці відпрацьовують! - дістала мандаринку з кишені й розламала її на дві частини. - На! Пригостиш їх, коли з каное вискочимо.

Накатавшись на каное, чи то пак на великих черепахах, дівчатка пригостили їх, похвалили та й подалися до будиночка. Ксеня ще оглядалася кілька разів, дивуючись із Боггі і Воггі, котрі помалу, ніби хизуючись перед іншими черепахами, ласували заробленим мандарином.

РОЗДІЛ 13. Печера кажанів

Аби якось урізноманітнити дитяче дозвілля, керівництво запланувало подорож до печер. Виділили автобус, необхідні харчі та знавців території штату.

Виїхали на світанку. Дорога передбачалася доволі тривала, але час промайнув на диво швидко: спочатку дівчатка співали, потім тихо споглядали схили, грали в ігри - і нестямились, як дісталися печер.

- Ми наближаємося до природного заповідника “Печера кажанів”! - залунало з мікрофона.

- Ой! Тільки не це! - хтось сполохано скрикнув із задніх сидінь. - У мене ж волосся світле!

- Дівчата, перед вашими очима відкриється цікава місцевість, один із гірських хребтів Аппалачі, - продовжувала інструктор, - з тваринами та рослинами, вам не відомими. Нам проведуть пішохідну екскурсію. Таку цікаву, що ви й у снах не бачили!

Екскурсоводи чекали на них на автобусній стоянці. Вони тримали компаси, підзорні труби, лічильники для виміру вологості. Кожній учасниці роздали по лупі, щоб при нагоді розглянути комаху чи рослину. Група почала підійматися вгору по схилу. Йти було досить важко, невеликі камінці щоразу потрапляли у взуття або ж