Читати книгу - "Пан Ніхто"

Младенов сперся на крісло, нахиляючись до мене:

— Сказати тобі, чому вони впиралися? Бо ти — моя людина.

— Може, й не тільки тому. Після обіду я весь час був з Тоні.

— Тоні — то пусте! — презирливо кривиться Младенов. — Облиш цього п'яничку, він — нешкідливий. Милко також. Ворон і Вуж — це дрібнота, слуги й охоронці, хто їм платить — тому й служать. Всі капості від отих двох — Димова й Кралева.

Дідусь вмовкає, задумливо втупившись у потьмяніле дзеркало над каміном. Потім якось урочисто промовляє:

— Тільки подумати, в чиї руки віддано наші національні ідеали!..

Младенов — політикан старого вишколу. Тому не може говорити про свої особисті справи, не зачепивши національних ідеалів.

— Ти сам мешкаєш у цих хоромах? — запитую я, щоб повернути свого друга до дійсності.

— Сам, хоч вони для мене завеликі й доводиться платити скажені гроші. Я взяв би тебе до себе, вдвох дешевше, але ж не дозволяють…

Він знову нахиляється до мене й шепоче:

— Не буду критися: тут, розумієш, бувають люди, неохочі до зайвих свідків. Тому й наполягають, щоб я був сам.

— Як хочеш. З мене зараз користі ніякої. Я, бай Марине, не маю й ламаного гроша.

Натяк досить прозорий, але це брехня. В мене в кишені куди більше грошей, ніж мені зараз потрібно. Та справа в тім, що я не маю права витрачати їх, доки не забезпечу собі якісь прибутки від Центру.

Младенов, здається, передбачив таку розмову. Він лізе в кишеню халата й витягає п'ять стофранкових папірців.

— Не хвилюйся, без грошей не сидітимеш. Я завжди дбаю про своїх людей. Візьми поки це, а коли одержиш платню, повернеш.

Я швидко, але поважно, як людина, яка думає повертати борг, перелічую гроші і ховаю у внутрішню кишеню. Младенов з неприхованим жалем стежить за моїми рухами, бо ще задовго до мого приходу обміркував неминучу жертву і вагався, дати мені десять банкнотів чи тільки п'ять, — попервах, у пориві великодушності, відрахував десять, а тоді забрав п'ять назад, запевняючи себе, що це привчить мене бути ощадливим.

— То, кажеш, робота? — повертаюсь я до нашої розмови.

— Робота, мій хлопчику, і дуже серйозна. Скажу тобі, що Центр фактично, хоч це й секрет, існує на кошти американців. Люди, звичайно, цінують мене, бо є різниця між політичним лідером Младеновим і якимось там емігрантом Димовим. Це й не подобається Димову. Він крутився, вертівся і вже, здається, встиг декого переконати, що хоч я й впливова фігура, але, бачте, без його ділових якостей. І все стало так, як він хотів: я — це фірма, а справжній шеф — Димов.

— Як же це? То це ти без ділових якостей! — дивуюсь я, хоч і усіх здібностей бай Марина мені відомо лише його вміння непомітно вислизати якраз перед тим, як настає час розраховуватись.

— От і кажи їм! — вигукує Младенов.

— А чому ж ти миришся?

— А хто питає… Якось я поставив питання руба: «Скажіть мені нарешті, хто тут керівник — я чи Димов?» — «Ти керівник, — кажуть, — але й Димов корисна людина, і треба рахуватися з ним». І попередили, що не бажано загострювати взаємини в Центрі. А якщо ті, хто дає гроші, кажуть «не бажано», це означає «не дозволяємо».

— І що ж тепер?

— Я розраховую на тебе. Досі я був сам, без надійної людини, і через те вони просто ізолювали мене. А тепер треба навпаки: ми їх ізолюємо і доведемо американцям, що можемо керувати роботою краще за різних димових. Певна річ, треба діяти делікатно й поступово. Для початку ти візьмешся за журнал. Він на такому рівні, що буде неважко поліпшити його. Це помітять, де треба. Потім ти потрапиш і до іншого сектора. Ми залучимо на свій бік Тоні й Милка. І Димов муситиме відступити. Він хитрий, але піддатливий, і примириться грати другу скрипку. Найнебезпечніший Кралев.

— Що ж воно виходить? Ти заслона для Димова, а Димов — для Кралева…

— Якоюсь мірою так. Принаймні поки що, — супиться Младенов.

— А звідки сили у Кралева?

— Як звідки? Адже він вершить усю роботу. Димов без нього й кроку не ступить, тому танцює під його дудку, не розуміючи, що одного дня той сяде на його місце.

— В чому ж полягає робота Кралева?

— Потім все зрозумієш. Час є, — ухильно відповідає Младенов.

І справді. Я не наполягаю.

— Ми ще продовжимо нашу розмову, — каже бай Марин, поглядаючи на годинник. — Поки що твоя мета — журнал. З нього почнеш завойовувати авторитет. А в потрібний час візьмешся за інше.

Він знову позирає на годинник, і я підводжусь.

— Я хотів би з тобою повечеряти десь, але до мене мають прийти люди. Тому відкладемо це на інший раз…

— Не турбуйся, — заспокоюю його, виходячи з кімнати.

— А ти де оселився? — нарешті цікавиться Младенов, проводжаючи мене темним вестибюлем.

— Ніде. Де ж мені взяти грошей?

— А де речі?

— Які речі? Я, бай Марине, два тижні працював у марсельському порту, доки зібрав грошей на дорогу й на оце ганчір'я, — відповідаю, показуючи на свій костюм, дійсно не першорядний.

— Отже, ти якось викрутився. А щодо ночівлі, то поблизу Сен-Лазара є безліч недорогих готелів.

— Де це?

— Біля вокзалу, за два кроки звідси. Спитаєш — кожен покаже.

— Гаразд, це пусте, — кажу я, відчиняючи двері.

На порозі обертаюсь і, дивлячись старому у вічі, спокійно кажу;

— Що ж до іншого, будь певен, — ми так не залишимо. Все зміниться, і, можливо, навіть швидше, ніж ти сподіваєшся. Ти ж знаєш, я не люблю базікати.

— Знаю, мій хлопчику, знаю! — киває Младенов. — Саме тому я всі ці шість місяців тільки й думав про тебе!

І він по-батьківському всміхається. Але в його втомленому погляді більше невпевненості, ніж надії.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Якщо хтось сподівається довідатися від мене про Париж, раджу йому не гаяти марно часу й купити «Синій путівник». Там про все сказано, можливо, трохи нудно, зате вичерпно. Мій Париж не має нічого спільного з тим путівником, де фігурують Ейфелева вежа, Обеліск, церква Мадлен та інші визначні пам'ятки. Абияк умебльована мансарда, що має гучну назву «квартира», доповнена тісною кухнею і ще тіснішою ванною, що її домовласник розрекламував як кімнату, з вікон якої відкривається чудовий краєвид на цинкові