Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пан Ніхто 📚 - Українською

Читати книгу - "Пан Ніхто"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пан Ніхто" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 272
Перейти на сторінку:
дахи міста. Дев'яносто дві вузькі, напівстерті кам'яні сходинки з квартири на вулицю. Сама вулиця — то два ряди задимлених, майже чорних будинків і магазин ортопедичних пристроїв на розі. Через наступну вулицю — пекарня, бакалія, м'ясна крамниця й винний магазин. Далі ще дві вулиці без магазинів. Потім — відома вам Рю-де-Параді, кав'ярня «У болгарина», приміщення, що належить Центру. Такий мій Париж.

Центр міститься у величезній квартирі з шести напівтемних кімнат, куди в жодну пору дня і року не проникає сонячний промінь. На вхідних дверях латунна дощечка з написом: «Імпекс», але це про людське око, аби була якась адреса для оплати за електрику. Димов, Кралев і Младенов займають окремі кабінети. Дві кімнати займає так звана редакція, цебто я, Тоні й Милко. Остання кімната — щось ніби склад і архів. У кухні господарюють Ворон і Вуж, варять при потребі каву шефам і їхнім гостям, чистять свої пістолети й заразом обговорюють події, якщо можуть щось уторопати із заголовків ранкових газет.

Вуж — це звичайнісінький грубіян з червоним рябим лицем; у його лексиконі здебільшого лайливі слова. А от до Ворона в мене антипатія. Вона така непереборна, що одного погляду на його високу, в незмінно чорному костюмі постать досить, щоб викликати в мені нудоту. В нього довгаста, мов диня, голова з рідким темним волоссям на тім'ї, великий навислий ніс, що мало не зазирає в рот, великі й жовті кінські зуби, часто вискалені в усмішку, в якій немає нічого веселого. Я зненавидів його відразу, як, судячи з його поведінки, і він мене. Ніби кохання з першого погляду, але навпаки.

Вже понад місяць, як я працюю, строк достатній, щоб дати певний лад своїм справам. Я найняв за фантастичну для мене ціну згадану вже квартиру. Придбав три костюми, готові, звичайно, бо певен, що зовнішній вигляд залежить не від крою костюма, а від власного крою, який, до речі, в мене непоганий. Одну з кімнат редакції я перетворив на свою канцелярію, до другої без заперечень перейшли Тоні й Милко, бо вони здебільшого стирчать у кав'ярні. Ну й, нарешті, власний «ягуар», куплений принагідно на виплат.

Мій «ягуар» викликав у Центрі певне пожвавлення. Димов не втримався від зауваження, що кожен, хто потрапляє сюди, передусім прагне придбати автомобіль, навіть якщо це справжнісінький мотлох. Тоні заперечив: навпаки, мій «ягуар» не мотлох, а пречудова машина, тільки давно застаріла модель. Ворон обмежився тим, що з усієї сили вдарив по крилі ногою, аби випробувати, від чого моя таратайка мало не розвалилася. Навіть Младенов по-батьківському покартав мене, мовляв, перш ніж розтринькувати гроші, треба порадитись.

Але я задоволений своєю покупкою — в ній є одна дрібничка: під старою обшивкою «ягуара» встановлено зовсім новий, потужний двигун — маленька таємниця моя і мосьє Леконта.

Якщо не рахувати автомобіля, мій авторитет у Центрі значно виріс ще першого місяця роботи, особливо після виходу журналу. Младенов мав рацію: журнал робили й оформляли так незграбно, що людині з елементарними знаннями було неважко поліпшити його. Номер, що готувався під моїм безпосереднім керівництвом, за змістом і виглядом так різнився від попередніх, що викликав у Центрі неабиякий переполох. Навіть Кралев не знайшов до чого присікатися і лише запитав:

— Скільки нам коштуватиме така приємність?

— Стільки ж, скільки й коштувала.

— Тямить людина в цій справі, — великодушно визнав Димов, задоволено підкидаючи ключі з зображенням скорпіона.

А Младенов лише хитро підморгував, — мовляв, чи не я вам казав, що це золотий хлопець.

Після журналу я поки що нічого не роблю, щоб завчасу не створювати собі авторитету у Центрі. І, можливо, саме тому поступово зростає довіра до мене. Я не пхаю носа в чужі справи, не запобігаю ні перед ким, не накидаю своєї дружби, а, виявивши щось цікаве, вдаю, ніби нічого не помітив.

Спочатку мене дивувало, що в Центрі тільки п'ять чоловік, один з яких фактично нічого не робить, а двоє інших ведуть якийсь журнальчик для жменьки емігрантів. Потім я збагнув, що в Центрі набагато більше людей. Були ще якісь невідомі суб'єкти, різні за віком і статками — наскільки про це можна судити з їхніх костюмів. Вони приходили за якимось не відомим мені розкладом, їх приймали Кралев або Димов, а деяких навіть Тоні — цей приймав просто на складі. Відвідини були короткі, і це наштовхнуло мене на думку, що коли вони доставляють у Центр якісь повідомлення, то в письмовій формі. Мій здогад потребував перевірки, і одного дня принагідно я здійснив свій намір. Виявилося, що я не помилився.

________

Будильник на столі дзеленчить так пронизливо, що я насилу стримую себе, аби не пожбурити в нього подушкою, та натомість покірно підводжуся з ліжка, бо дзвінок той адресований мені.

Шоста година ранку, а робота в Центрі починається о дев'ятій, і я міг би полежати ще зо дві години, коли б не треба було попередньо влаштувати кілька справ. Щоб умитися, поголитись і вдягтись, мені потрібно рівно двадцять хвилин. Заходжу в комірку біля кухні, де в мене сигарети, і витягаю зелену пачку «Житана». Відкриваю її і ховаю під сигарети кілька дбайливо згорнених тоненьких аркушів паперу, рясно списаних дрібним почерком. Це мій почерк. Зелений «Житан» значно м'якший від синього «Голуаза», тому я палю саме їх. До того ж пачка в них досить широка і має перевагу: не розкривається самохіть, коли це небажано, а висувається, як шухлядка.

Щоб зігрітися, дев'яносто двома сходинками збігаю на вулицю. Квітневий ранок сонячний і вітряний, але для того, аби пересвідчитись, що він сонячний, треба задерти голову, бо прірва вулиці, як завжди, тоне в густих сутінках. Але дивно подумати, що ці сутінки тут ще від часів Другої імперії.

Вулиця порожня. Тільки мої кроки самотньо відлунюють по тротуару. Дістаюся рогу й за ортопедичним магазином збочую. На вітрині виставлено дві штучні ноги й одна рука, густо запорошені пилом. Можливо, для когось ці протези — нездійсненна мрія, а на мене вони справляють гнітюче враження, я чомусь щоразу думаю, що такі суглоби жахливо скриплять. Минаю ще три вулиці, такі ж безлюдні, й опиняюся біля вокзалу Сен-Лазар. Тут уже досить людно. Купую в кіоску «Фігаро», кладу в кишеню. Потім заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу й сідаю за столиком у глибині приміщення.

— Велику чашку крему і два рогалики, — замовляю офіціантові.

Кладу на стіл сигарети й сірники і розгортаю газету. Бої у В'єтнамі і збройні сутички на ізраїльсько-сірійському кордоні. Нічого особливого.

1 ... 13 14 15 ... 272
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Ніхто"