Читати книгу - "Пан Ніхто"

Центр міститься у величезній квартирі з шести напівтемних кімнат, куди в жодну пору дня і року не проникає сонячний промінь. На вхідних дверях латунна дощечка з написом: «Імпекс», але це про людське око, аби була якась адреса для оплати за електрику. Димов, Кралев і Младенов займають окремі кабінети. Дві кімнати займає так звана редакція, цебто я, Тоні й Милко. Остання кімната — щось ніби склад і архів. У кухні господарюють Ворон і Вуж, варять при потребі каву шефам і їхнім гостям, чистять свої пістолети й заразом обговорюють події, якщо можуть щось уторопати із заголовків ранкових газет.

Вуж — це звичайнісінький грубіян з червоним рябим лицем; у його лексиконі здебільшого лайливі слова. А от до Ворона в мене антипатія. Вона така непереборна, що одного погляду на його високу, в незмінно чорному костюмі постать досить, щоб викликати в мені нудоту. В нього довгаста, мов диня, голова з рідким темним волоссям на тім'ї, великий навислий ніс, що мало не зазирає в рот, великі й жовті кінські зуби, часто вискалені в усмішку, в якій немає нічого веселого. Я зненавидів його відразу, як, судячи з його поведінки, і він мене. Ніби кохання з першого погляду, але навпаки.

Вже понад місяць, як я працюю, строк достатній, щоб дати певний лад своїм справам. Я найняв за фантастичну для мене ціну згадану вже квартиру. Придбав три костюми, готові, звичайно, бо певен, що зовнішній вигляд залежить не від крою костюма, а від власного крою, який, до речі, в мене непоганий. Одну з кімнат редакції я перетворив на свою канцелярію, до другої без заперечень перейшли Тоні й Милко, бо вони здебільшого стирчать у кав'ярні. Ну й, нарешті, власний «ягуар», куплений принагідно на виплат.

Мій «ягуар» викликав у Центрі певне пожвавлення. Димов не втримався від зауваження, що кожен, хто потрапляє сюди, передусім прагне придбати автомобіль, навіть якщо це справжнісінький мотлох. Тоні заперечив: навпаки, мій «ягуар» не мотлох, а пречудова машина, тільки давно застаріла модель. Ворон обмежився тим, що з усієї сили вдарив по крилі ногою, аби випробувати, від чого моя таратайка мало не розвалилася. Навіть Младенов по-батьківському покартав мене, мовляв, перш ніж розтринькувати гроші, треба порадитись.

Але я задоволений своєю покупкою — в ній є одна дрібничка: під старою обшивкою «ягуара» встановлено зовсім новий, потужний двигун — маленька таємниця моя і мосьє Леконта.

Якщо не рахувати автомобіля, мій авторитет у Центрі значно виріс ще першого місяця роботи, особливо після виходу журналу. Младенов мав рацію: журнал робили й оформляли так незграбно, що людині з елементарними знаннями було неважко поліпшити його. Номер, що готувався під моїм безпосереднім керівництвом, за змістом і виглядом так різнився від попередніх, що викликав у Центрі неабиякий переполох. Навіть Кралев не знайшов до чого присікатися і лише запитав:

— Скільки нам коштуватиме така приємність?

— Стільки ж, скільки й коштувала.

— Тямить людина в цій справі, — великодушно визнав Димов, задоволено підкидаючи ключі з зображенням скорпіона.

А Младенов лише хитро підморгував, — мовляв, чи не я вам казав, що це золотий хлопець.

Після журналу я поки що нічого не роблю, щоб завчасу не створювати собі авторитету у Центрі. І, можливо, саме тому поступово зростає довіра до мене. Я не пхаю носа в чужі справи, не запобігаю ні перед ким, не накидаю своєї дружби, а, виявивши щось цікаве, вдаю, ніби нічого не помітив.

Спочатку мене дивувало, що в Центрі тільки п'ять чоловік, один з яких фактично нічого не робить, а двоє інших ведуть якийсь журнальчик для жменьки емігрантів. Потім я збагнув, що в Центрі набагато більше людей. Були ще якісь невідомі суб'єкти, різні за віком і статками — наскільки про це можна судити з їхніх костюмів. Вони приходили за якимось не відомим мені розкладом, їх приймали Кралев або Димов, а деяких навіть Тоні — цей приймав просто на складі. Відвідини були короткі, і це наштовхнуло мене на думку, що коли вони доставляють у Центр якісь повідомлення, то в письмовій формі. Мій здогад потребував перевірки, і одного дня принагідно я здійснив свій намір. Виявилося, що я не помилився.

________

Будильник на столі дзеленчить так пронизливо, що я насилу стримую себе, аби не пожбурити в нього подушкою, та натомість покірно підводжуся з ліжка, бо дзвінок той адресований мені.

Шоста година ранку, а робота в Центрі починається о дев'ятій, і я міг би полежати ще зо дві години, коли б не треба було попередньо влаштувати кілька справ. Щоб умитися, поголитись і вдягтись, мені потрібно рівно двадцять хвилин. Заходжу в комірку біля кухні, де в мене сигарети, і витягаю зелену пачку «Житана». Відкриваю її і ховаю під сигарети кілька дбайливо згорнених тоненьких аркушів паперу, рясно списаних дрібним почерком. Це мій почерк. Зелений «Житан» значно м'якший від синього «Голуаза», тому я палю саме їх. До того ж пачка в них досить широка і має перевагу: не розкривається самохіть, коли це небажано, а висувається, як шухлядка.

Щоб зігрітися, дев'яносто двома сходинками збігаю на вулицю. Квітневий ранок сонячний і вітряний, але для того, аби пересвідчитись, що він сонячний, треба задерти голову, бо прірва вулиці, як завжди, тоне в густих сутінках. Але дивно подумати, що ці сутінки тут ще від часів Другої імперії.

Вулиця порожня. Тільки мої кроки самотньо відлунюють по тротуару. Дістаюся рогу й за ортопедичним магазином збочую. На вітрині виставлено дві штучні ноги й одна рука, густо запорошені пилом. Можливо, для когось ці протези — нездійсненна мрія, а на мене вони справляють гнітюче враження, я чомусь щоразу думаю, що такі суглоби жахливо скриплять. Минаю ще три вулиці, такі ж безлюдні, й опиняюся біля вокзалу Сен-Лазар. Тут уже досить людно. Купую в кіоску «Фігаро», кладу в кишеню. Потім заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу й сідаю за столиком у глибині приміщення.

— Велику чашку крему і два рогалики, — замовляю офіціантові.

Кладу на стіл сигарети й сірники і розгортаю газету. Бої у В'єтнамі і збройні сутички на ізраїльсько-сірійському кордоні. Нічого особливого.