Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тут вільно?
Це запитує літній чоловік, зовні схожий на урядовця з потертою коричневою валізкою в руці. Я ствердно киваю. Незнайомець сідає, ставить біля себе валізку, виймає сигарети, закурює і кладе пачку на стіл. За якимось збігом, він також палить зелений «Житан».
— Каву! — гукає офіціанту чоловік із валізкою.
Потім помічає мою газету.
— Дозвольте?
Я знову ствердно киваю. Незнайомець бере газету і заглиблюється в читання. Я закінчую снідати, беру зі столу зелену пачку і запалюю сигарету. Пачка не моя, моя ще ціла, але я не формаліст і тому ховаю чужі сигарети собі в кишеню.
Офіціант приносить незнайомцеві каву, і я використовую це, щоб розрахуватися. Моя газета лежить згорнена на столі. Я недбало засовую в кишеню і її. Потім підводжусь, недбало киваю сусідові з валізкою і виходжу.
Сьома година. На роботу ще рано, але я люблю працювати рано, коли ніхто не заважає. Біля вокзалу вирує людський глум. Хто від'їздить, а більшість прибуває з навколишніх селищ. Рушаю по Рю-де-Шатодьйон. Рю-де-Параді звідси недалеко, та й прогулянка перед робочим днем завжди корисна.
О сьомій тридцять дістаюся Центру. Про всяк випадок дзвоню, але ніхто не озивається, і я відчиняю двері й заходжу. Зазираю в усі кімнати. Ані живої душі. Кабінети Кралева і Димова, як завжди, замкнені. Про всяк випадок заглядаю в замкову шпарину. Начебто нікого. Виймаю з кишені ключа, відчиняю кабінет Димова, замикаюся зсередини й ховаю ключа. Сьогодні субота. Зібрана за тиждень різними каналами інформація лежить у столі Димова. Вона підготовлена Кралевим, але тільки Димов уповноважений передавати її кому слід. Щосуботи. І тільки в суботу.
Шухляду замкнено секретним ключем, та в мене є досить удала його копія. Перш за все уважно оглядаю шухляду ззовні, щоб пересвідчитись, чи не зроблено якоїсь позначки. Тоді відмикаю її і, перш ніж вийняти папери, добре запам'ятовую, як їх покладено.
Я вмію швидко читати й запам'ятовувати, тому перегляд документів забирає не більше десяти хвилин. Ховаю аркушики назад, замикаю шухляду і тільки-но збираюсь покинути кімнату, як лунають чиїсь кроки. Спочатку глухо й віддалено. Хтось відчиняє й зачиняє двері. Тоді кроки стають виразніші, вони десь зовсім поруч.
Я вже давно знаю, що коли хтось застукає мене в цій кімнаті, сховатися можна тільки за припорошеною пилом темно-зеленою шторою в кутку біля вікна. Звичайно, сховище ненадійне, але кращого немає. Кроки наближаються. Я причаююсь за оксамитовою шторою. Якщо це Димов, є надія, що він трохи посидить і, нічого не помітивши, кудись вийде. А може, й не Димов.
Кроки затихають біля самих дверей. Хтось легко натискає на клямку. Потім настає тиша, хтось, мабуть, зазирає у шпаринку. Потім кроки віддаляються, клацає замок, і чути рип дверей кабінету Кралева.
Отже, це Кралев. Дивно, чому він передусім перевіряє двері кабінету Димова. Йому нічого шукати в столі шефа, оскільки все, що там є, йому добре відоме. Отже, сумнівається, чи хтось інший, не використав нагоди обстежити кабінет у неробочий час.
Всі ці думки пролітають у моїй голові блискавично, бо аналізувати події немає часу. Треба якомога швидше й тихіше вислизнути звідси, бо невдовзі прийдуть Ворон і Вуж і вибратися буде неможливо.
Виходжу з-за штори й нечутно скрадаюся до дверей. Беру ключ, обережно встромляю його в замок і тихо повертаю, намагаючись не рипнути. У такий спосіб мені вдається нечутно прочинити двері, вийти в коридор і навіть замкнути кабінет. Щойно я сховав до кишені ключа, як відчиняються двері кабінету Кралева. Тут же простягаю руку й стукаю в двері Димова. Нерозумно. Але це єдиний вихід і такому становищі.
— До кого це ти? — глузливо запитує Кралев.
— Як до кого? До Димова… Мені потрібні болгарські газети.
— Димова ще немає, ти це добре знаєш.
— Я думав, може, він уже прийшов…
— А ти коли прийшов?
— Хвилин десять тому.
— Ти диви! А чого ж я тебе не бачив? Я обійшов усі кімнати.
— Я був у вбиральні.
Вбиральня розташована в кінці приміщення, і, судячи з усього, Кралев туди не заходив.
З-під кошлатих брів на мене недовірливо й неприязно дивляться чорні очі. Та я витримую їхній погляд. Моя версія не дуже переконлива, але можлива. При бажанні в неї можна повірити.
— Ти що, влаштовуєш мені допит? — кажу я і ступаю на крок до нього аби краще чути відповідь.
— А ти, може, хочеш битися зі мною? — питає Кралев, так само пронизливо дивлячись на мене.
Я й справді з превеликою втіхою уцідив би його ключем по вугластій голові, але зараз не можу собі цього дозволити.
— Слухай-но, Кралев: я займаюся своєю справою, займайся й ти своєю — і годі переслідувати мене, бо коли-небудь я можу попсувати тобі настрій… і твою пику… хоч би там що…
Я промовляю ці слова, ледве стримуючись, щоб не здійснити своїх погроз. Смаглявий незворушно дивиться на мене, але це не означає, що він не чує моїх слів. Я повертаюся, не чекаючи відповіді, і простую до свого кабінету.
Подекуди не зайве вдати з себе й паливоду. Кралев відчуває свою силу, бо за спиною в нього стоять і емігранти, й американці, тоді як у мене лише Младенов, та й той зречеться мене, як тільки йому це буде вигідно. І все ж таки шибайголова, навіть самотній, може здатися небезпечним. Та й яка користь з того, що за спиною в тебе американці, коли він з тебе зробить шніцель?
З тактичних міркувань мені не варто виявляти своєї неприязні до Кралева, бо це насторожить його. Та оскільки він і так завжди на сторожі, постійно стежить за мною і ненавидить мене аж далі нікуди, — шкода од цього промаху незначна.
На дев'яту годину збираються всі, і в Центрі починається звичайне життя. Я займаюся матеріалами наступного номера журналу, водночас дослухаючись, що відбувається навколо: чи не збирається Кралев вжити щодо мене якихось заходів. Поки все спокійно. За дверима раз у раз дзвонять анонімні відвідувачі, яких Ворон заводить до Димова чи Кралева. Вуж варить на кухні каву для шефів і гостей. Тоні й Милко ліниво переглядають ранкові газети. Перед обідом до мене входить Димов.
— Як номер?
Він кидає косий погляд на розкладені на столі папери. У виразі його обличчя немає нічого підозрілого. Пухка долоня підкидає ключі з зображенням скорпіона.
— Помаленьку, — відповідаю я.
— Кажеш, помаленьку? — перепитує Димов таким тоном, наче хотів би, та немає чого сказати.
З якогось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.