Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Але я вам, звичайно ж, знадобився не просто як «зразковий чоловік», — посміхнувся тоді Нержин.

— Не просто, — похитала головою Маргарита і, підвівшись із крісла, підійшла до пластикової етажерки з книжками.

— Нам потрібні ваш аналітичний розум, ваш талант публіциста і ваше чесне серце. Вам, напевно, знайома ця книжка, — вона простягнула йому не дуже грубий том у суперобкладинці.

Так, він був знайомим із цією книжкою. С. Н. Нержин «Жінка у війні».

Сергій працював над нею чотири роки. Ідея монографії була проста: показати історичну трагедію жінки у XX столітті, приреченої бути або жертвою війни, або йти на війну і боротися нарівні з чоловіком.

На щастя для Нержина, тоді саме бушував «книжковий бум», і рукопис придбало одне процвітаюче видавництво. Золотих гір він тоді не заробив, але на «Жигулі» вистачило. Утім, машину Нержин сприйняв як невеликий доважок до головної події — книжка жила.

— Правду кажучи, я не люблю військової тематики. Але один член нашого клубу — колишній, на жаль, — порекомендував мені вашу книжку, і я прочитала її на одному подиху. Мене не цікавила статистика, цифри, дати, факти. Мені був важливий ваш стиль, ваше непідробне співчуття до жінки і ненависть до військових злочинців. Не знаю, як у вас це виходить, але ви розумієте жіночу душу краще, ніж багато проводирок нашого феміністського руху.

Нержин відчув якийсь підступ. Жодна людина не буде розкидатися перед незнайомцем похвалами, якщо тільки за ними не випливає вагоме «але». Тож Сергій вирішив випередити цей поворот:

— Але…

Маргарита вочевидь розгубилася:

— Що?

Діана розсміялася.

— Сергій хоче сказати, що вже час переходити від компліментів до критики.

— Критики не буде, — дипломатично сказала Маргарита. — Але, Сергію, який сенс зараз, у XXI столітті, марнувати свій талант на аналіз страхів минулого? Чи не краще писати про сьогодення, щоб поліпшити майбутнє? Я маю на увазі свою пропозицію про роботу в нашому журналі «Українська жінка».

— Я вже здогадався, що ви плавно підводите мене саме до цього, — кивнув Нержин. — Але, даруйте, я не журналіст. Я історик.

— Я прекрасно розумію, чому ви вимовляєте слово «журналіст» таким зневажливим тоном. Безумовно, жовта преса теплих почуттів не викликає. Є, щоправда, два винятки: ділові та розважальні видання. Перші не брешуть, тому що за недоброякісну інформацію головному редакторові можуть відстрелити голову. Неправда других зовсім безпечна. Чи не все одно, з ким Джулія Робертс — з Віллісом чи Гібсоном, та й чи розлучалася вона взагалі з попереднім чоловіком? Але в тому й річ, що нашому журналу набридло бути діловим і розважальним. Ми хочемо, щоб «Українська жінка» перетворилася на інформаційно-публіцистичний огляд. Ми не будемо друкувати абстрактні статті про необхідність підсилити боротьбу з мафією і корупцією. Ми хочемо давати конкретні матеріали. Де і як взяли таких і таких бандитів. Як ухилитися від дачі хабара чиновнику. Як бізнесмену N. за допомогою охоронного агентства вдалося зіштовхнути лобами дві банди рекетирів. Тощо. Матеріалів, повірте, не бракуватиме. Оплата вашої праці теж, сподіваюся, вас улаштує.

— Та річ не в грошах, — Нержин задумливо потер підборіддя, збираючись з думками. — Скажіть, я можу обміркувати вашу пропозицію?

— Безумовно. Важливі рішення не приймаються поспіхом. Бажано, втім, не затягувати. У неділю у Клубі зразкових чоловіків, що носить офіційну назву «Венеція», відбудеться дружня вечірка. Ми будемо раді бачити вас у себе. На ній ви і повідомите про своє рішення. До речі, я майже на сто відсотків упевнена, що на вашу відповідь може істотно вплинути те, що ви побачите і почуєте в неділю.

Якби Маргарита знала, яким похмурим пророчим змістом наділені її слова!

Мрячив дощ. Вона чекала, сховавшись під парасолею біля ресторану «Італійський гриль», а його все не було.

Щоб якось розважитися, жінка почала розглядати машини, припарковані поруч ресторану. Вона розумілася на машинах, вона обожнювала їхню механічну грацію, округлі форми, мірний шурхіт двигуна. Он там, біля самого входу, стоїть приголомшлива «Ауді-8» кольору стиглої вишні. А за нею — вишуканий, надзвичайно дорогий «Сааб» кольору морської хвилі. Далі — темно-синій «Форд Скорпіо», спортивна «Феррарі», схожа на гончака: витягнута, худа, напружена. Вона бачила цю модель на італійському автошоу торік. Сто шістдесят тисяч доларів. Сто шістдесят тисяч доларів за річ, яку можуть украсти, яку можна розбити, яку можна розлюбити, зрештою! Але вона була упевнена: якби у неї були такі гроші, вона витратила б їх на «Феррарі» без жалю.

Важка чоловіча рука зненацька лягла на її плече. Жінка здригнулася.

— Привіт, — його обличчя було заклопотаним і похмурим.

— Привіт, — вона потягнулася до нього, щоб поцілувати. Як завжди.

Але чоловік гидливо відсторонився. «Навіть не вибачився за запізнення, мужлан», — у розпачі подумала жінка. По небу бігли сірі дощові хмари. Назрівав скандал.

«Італійський гриль» мав гарну репутацію і відмінну кухню. Він розташовувався на околиці, тож відвідувачів тут ніколи не бувало багато. У великому залі рідко займали більше ніж три-чотири столики. Але цього разу, як на те, все було інакше.

Гуляли весілля. Підпилі гості, діловиті фотографи, розпашілі молодята. Раз у раз хор голосів