Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, душили її, звісно, не на канапі. Туди вже опісля поклали, — Кінчев покачав незапалену сигарету між пальцями й ще раз обвів чіпким поглядом приміщення бібліотеки Ярижських, яке нагадувало дім-музей якогось письменника кінця ХІХ століття.
Надя Щукіна чемно здивувалась:
— Звідки ви знаєте?
— Ви ж самі помітили, що була вона лише в одному з капців. Інший ми знайшли під вікном. Там її і… А ось чи чули ви якийсь шум?
— Який?
— Ну, скажімо, шум боротьби, крики про допомогу…
— Ні. У Ольги Володимирівни весь час музика голосно грала. Тимофіївна бурчала… Ні, то раніше, вони з Алькой сперечались. — Надя переривчасто зітхнула. — Ой, бідна дівчина… А Тимофіївна… Страшно подумати, що з нею тепер…
Віктор Кінчев з симпатією дивився на економку. Мала вона дуже пристойний вигляд: сірий в’язаний пуловер, випрасувані чорні брюки, волосся русяве, акуратно підстрижене, лежить красивими локонами, мабуть, укладене на бігуді. У вухах — тоненькі золоті кільчики. Нічого надмірного, скромність, надійність, дисциплінованість. Вона нервувала, але стримувалась. Мабуть, такою бувала й тоді, коли їй грубіянили старшокласники.
— Що за дівчина була Аліна Павлівна Зачепа? Ви її добре знали?
— Як сказати… Вона вчилась у нас, ну, так, поганенько вчилась. Нікуди не поступила. Батько давно вже не працює, випиває, звісно. Мати поїхала на заробітки й пропала. Прислала пару посилок — і все. Вони два роки на бабчину пенсію перебивались. Оце знайшли роботу, то старалися. Тимофіївна більше, а Аліна, вона…
— Не старалась?
— Не те, щоб не старалась. Але… У неї більше хлопці в голові, ніж робота… Молода ж… Була.
— А чогось підозрілого ви не помічали?
— Підозрілого — ні. Але дивне бувало.
Кінчев підбадьорив її поглядом.
— Вона бачила в дзеркалі дівчину.
— Не зрозумів.
— Не себе.
— Стоп-стоп-стоп! Дивилась на себе в люстро й бачила не себе?
— Ну, не зовсім дивилась. Казала, що так, збоку. Ніби схожа на неї, красива, з довгим волоссям. У білому. Алька вірила, що це привид. Казала, що була схожа на дочку першого власника цього дому. Тут, у великому залі сімейні портрети висять.
— Де це було, вона уточнювала?
— Так. Внизу, в дзеркальному залі.
— Тобто це не було відбиття картини?
— Ні, картини на другому поверсі.
— Тут усі кімнати мають назви?
— Не всі. Але їх багато, треба якось відрізняти.
— Значить, коридор знизу — то дзеркальний зал?
— Так.
— А ще?
— Зразу як зайдете, праворуч від входу — то кінозал, його ще домашнім кінотеатром називають, над ним — бібліотека. Біля кухні — їдальня. На другому поверсі — велика зала. Спальні для гостей думають називати по кольорах: рожева, блакитна, жовта.
— Всі вони на першому поверсі?
— Так, а спальня хазяїв — на другому, біля бібліотеки. Біля меньшого зальчика, він ще без назви, — спальня для родичів.
— Родичі тут уже бували?
— Ні.
— Ви спите тут, в будинку?
— Найчастіше — так.
— Ще хтось, крім вас і хазяїв, ночує?
— Гості бувають.
— Сьогодні або вчора?
— Ні.
— Де ви спите?
— На першому поверсі, в кімнаті для прислуги.
Кінчев усміхнувся приязно-співчутливо:
— Вам зручно називати себе прислугою? Вчительці, з вищою освітою?
— Певний дискомфорт є, але… Нічого страшного. Я одержую, між іншим, більше від директора школи. До речі, в школі мене принижували більше. І частіше.
— Учні?
— Всі, хто не лінувався. — Вона ображено піджала губи.
— Хм-м… Повернімося до справи. У будинок можна пройти непоміченим?
— Мабуть, так. Якщо якось тихо пройти парадним — його не зачиняли. Або через кухню.
— Є ще входи?
— Так, через кінозал і ще одну кімнату. Але він завжди зачинений, ключ від тих дверей є тільки в хазяїна.
— Ви бачили, щоб він проходив саме там?
— Не бачила, але знаю, що проходив.
— Навіщо саме там?
— Туди легше під’їхати машиною. Під самісінькі двері.
— Крім дівчини в люстрі, підозрілого не було нічого?
— З Алькою — ні.
— А з кимсь іншим?
Надя коротко й безбарвно розповіла про незвичайне булькання унітазу. Кінчев зацікавився:
— А тоді хтось не міг зайти непоміченим?
— Ні, ми одразу обходили сусідні кімнати, а Кирило Іванович посилав охоронця перевірити і парк.
— А сліди?
— Слідів було багато. За кільканадцять днів.
— Аліна також щось подібне чула? З унітазу?
— Ні.
— Аліну знайшли в маленькому зальчику? Що вона там робила?
— Прибирала. Ми щодня прибираємо. В нижніх спальнях доробляють паркет, пил піднімається нагору…
— Бабуся Аліни про її смерть від вас почула?
— Так, — Щукіна скрушено схлипнула.
— І що же? Як реагувала?
— Вона… Вона спочатку не повірила… А потім, коли побачила, я запам’ятала такий дивний вигук: «Я так і знала!» І все.
— Що ще казала?
— Нічого. Плакала. Потім її «Швидка» забрала.
— Що вона могла знати наперед?
— Тимофіївна? Не знаю.
— Вона раніше говорила з вами про Аліну?
— Так, часто. Але нічого такого…
— Про що саме ви говорили?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.