Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Андрій Котовський

Потопельник у рожевих рукавичках

Потопельник у рожевих рукавичках

…Брудно-зеленкувата вертикальна потвора гойдалася у воді неквапом. «Воно» не рушало з місця, проте здавалося — рушити може. Може вигвинтитися крізь поверхню. Бо майже досягало поверхні химерною, розкуйовдженою маківкою рожевого кольору.

Соломія не скрикнула. Тихо опустилася на коліна, сідницями впала на п'яти, закрила очі. Але коли підняла повіки, потвора не зникла.

Розділ 1

«За мотивами вбивства можуть висуватися такі версії: вбивство з метою заволодіти майном жертви; вбивство з помсти; вбивство з метою приховати інший злочин (страх викриття); вбивство з метою позбутися необхідності турбуватися про жертву; з метою отримати свободу дій; вбивство під час сварки, бійки; вбивство за умов необхідної оборони; вбивство на замовлення. Окремим сегментом є вбивства, вчинені душевнохворими особами».

(Семінар з криміналістики).

* * *

Великдень був весняний, соковитий. Між цвітом вишні небо визирало південно-синім, над молодою травою шастали перші метелики, і, блідо-жовтаві, набирали від сонця густішого забарвлення.

«Хай живуть елементарні радості!» — Соломія сказала це вголос і озирнулася з легенького сорому. Проте почути надмірну поетику не було кому. Сільська вулиця, що вела до пагорбів і берега Росі, у Великодній полудень дрімала пустою. Нарід, треба розуміти, також придрімав після ночі в церкві та ранкового розговіння.

Нижні Боки виблискували до Соломії свіжовимитими шкельцями вікон, де-не-де прочинених. Уперше почувши від Лесечки назву її рідного села, Соломія Лобода реготала.

— Боки, що знизу? Це, часом, не на дупцю так ввічливо кажуть?

Лесечка не образилася за вітцівщину.

— Просто у нас пагорби нижчі, ніж навпроти, де ліс. Солю-Солю, поїдемо влітку, ти мусиш усе це побачити, я не розповідатиму, не хвалитиму, поїдемо, Солю…

Лобода не любила села. За свої 40 років у неї не з'явилося анітрохи досвіду щодо пейзанських задоволень. Бабусь-дідусів вона не застала, батьки були містянами, і підліткову романтику було просякнуто співом трамваїв, неоном вивісок крамниць — ніяк не півнями, не зорями, дикими у безмежності неба без ліхтарів.

Аж ось — минулого літа саме тут, на Черкащині, на Пороссі, маленьке село із кумедною назвою відкрило щось, чого захотілося мати в житті хоч інколи. Будинки тут не стояли один коло одного, вони ховалися у садках. І за невисокими пагорбами жила звивиста дивна Рось.

Ігор, чоловік Лесечки, історик за освітою, говорив про унікальність місцини. Розповідав про українські форпости — тут на великих хуторах селилися родини козацької старшини й заможних реєстрових козаків. А Рось і справді дивна, вона дивна взагалі, бо на різних частинах примудряється бути то рівнинною, як коло Білої Церкви, то заболоченою, ніби забрела з Полісся, щоб тут, коло древнього міста К., раптово подивувати кам'янистою заплавою, вести своє річище серед кристалічних гранітних порід.

— Тому вона тут поцяцькована перекатами, камінням, через яке тече маленькими водоспадами — згадай, скільки перекатів ти бачила вчора?

Соломії не хотілося рахувати перекати, тим більше, що Лесечка вперто називала їх «шумами».

— Великі Шуми, Маленькі Шуми, ми на них все так кажемо.

Зрештою, минулоріч Лобода поїхала б у відпустку з Онищуками, навіть якби їхні Нижні Боки виявилися — як вона попередньо вважала — найбанальнішою сільською дірою.

Літредакторка одного з найуспішніших київських видавництв, пані Соломія, до рук якої радо віддавалися українські письменники будь-якого калібру, прагнула позбутися нудьги. Зрештою, вона звикла до свого «погода: весь час небо буде вкрито хмарами. Без опадів». Кохання пішло з небосхилу кілька років тому. Здається, що назавжди. Бо тоді боляче хряснуло дверима.

Нівроку, після такого грабунку з боку долі, у скриньці лишилися: рівновага; любов до текстів, які оживають під рукою, варто лишень дати рядкові дихання; здорова цікавість до людей та світу.

А те, що по тепло вона вчащає до Онищуків — навряд чи можна назвати гріхом.

Тепла тут — по вінця. Ігор недарма свого часу зламав усі стіни, аби бути з Лесечкою. Скандальне розлучення з давно чужою, але ж про людське око дружиною. Мати, котру поза очі називають Королевою, так і не пробачила синові «ганьби й дурості». Нехай собі вона як хоче. Бо первісток таки втік із Сум. Як то кажуть, у чому стояв. Виклавши на лаковану поверхню стола, перед королівські очі, ключі від помешкання й автівки.

Автівку, улюблену «Тойоту», через півроку в Київ пригнав Сергій, другий син грізної Королеви. Звичайно, з відома «її величності», проте без пробачення у багажнику.

Сірожа — він кожного разу гнівався, коли Ігор уїдливо називав його саме так — старшого брата любив попри «любі», як казав сам з наголосом на «і», обставини. Королева, треба розуміти, закривала дошкульні блискавки своїх очей на те, що мазунчик вчащає в столицю, до непокірного — геть на всі свята.

А Соломія вчащала й у будень. Їхній дружбі з Лесечкою не завадила різниця у десять років. Здавалось, жінки підживлювалися одна від одної. Іронічна одинока пані літредакторка. Й маленька кучерява коректорка, на столі в якої посміхалася фотка шестирічної донечки, лапусі-Дарусі.

Бо Лесечкою Лесечку звали ніяк не за легкодухість. Є люди, які з дитинства ніби вдягнуті у своє повне ім'я, і є навпаки, такі, кому крізь усе життя личить ласкаве здрібніле.

У свої перші робочі дні, в курилці видавництва «новічуха» Олександра Онищук серйозно подивилася на аса літредактури Лободу, сказала неголосно, не запопадливо, просто:

— Я потрапила сюди верхи на брехні. Вимушеній. Знайомий чоловіка рекомендував мене як досвідченого коректора, а я, хоч філологію в універі скінчила, насправді в коректурі ніколи не робила. Буду сидіти ночами, скільки треба, буду вчитися, якщо ви приймаєте цей мій секрет. Подивіться, що я з цим текстом зробила. Тицяйте мене носом. Нам дуже треба цієї моєї зарплати. Я вмію вчитися.

Лесечка вміла вчитися. Вміла забороняти Ігорю хапатися за голову в хвилинному розпачі: «тихо, любий, все буде».

А коли суттєве дещо із бажаного усього таки вибудувалося, коли в однокімнатній, але власній київській квартирі на кухонній поличці оселилися керамічні й пластмасові свинки («Соломія збирає котів, а ми будемо — свиней»), коли крихітна, але ж власна Ігорева фірма з ремонту квартир таки почала приносити прибуток — саме тут, під ляльковим «свинарником», незламна Лобода якось сиділа у свою дуже темну хвилину. Й Ігор, завжди голосний, гримав, аби не надто розчулитися:

— Ну, і що, будеш далі бліда, як та серветка? Аби кожне питало — «чому