Читати книгу - "Спокутий гріх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не шкодуватиму, — впевнено відповів. — Шкодую лише, що колись пустив тебе у своє серце. А зараз вирвати звідти не можу. Всю душу мені розтерзала! — міцно стис кулак і вдарив себе в груди. — Всю на шмаття! Знаєш, як воно, згорати від кохання, бажати й розуміти, що тебе лише терплять, зціпивши зуби? Га? Не знаєш?! Хочеш покажу?! — різко вхопив її за руку.
— Не чіпай! — налякалась Емілія.
Таким Антона ще не бачила. Те, що зараз озвучив, справді було в їхній сім’ї. Але якось висіло в повітрі, не озвучувалося. Вона покірно виконувала усі його забаганки, не сперечалася. Думала, цього досить. Але, що йому так боляче, навіть не підозрювала.
— Йди сюди! — грубо потягнув її у спальню Антон.
— Не треба, — заблагала бідолашна. — Що ти робиш? Зупинись!
Та Антон не зважав. Мов божевільний, з розгону кинув дружину на ліжко.
Скориставшись невеличкою дистанцією, жінка намагалася відповзти, але він ухопив її за ноги й притяг до себе.
— Зупинись! — плачучи кричала нещасна, розуміючи, що не вирветься. — Відпусти! Я вагітна! Вагітна!!!
Антон завмер.
Вмить протверезів, наче йому в обличчя з розгону відро крижаної води плеснули.
— Щ-що? — ледве видавив із себе, ошелешений почутим. — Спр-равді?
— Так, — важко дихаючи й утираючи заплакані очі, підтвердила. — Дев’ять тижнів. Я ж спеціально романтичну вечерю приготувала. Думала — раніше прийдеш, я урочисто повідомлю… — схлипуючи, пояснювала.
Антон міцно стис повіки. Скули його заходили.
— Пробач, — важко прохрипів. — Прости ідіота, — винувато опустив голову дружині на коліна.
Емілія заспокоїлася й погладила чоловіка.
— Як же я люблю тебе, Еммо, — піднявся й ніжно глянув у її сумні очі. — Божеволію від думки, що все летить шкереберть. Не хочу втрачати… Не можу… — обняв і міцно притис до грудей.
— Все буде добре, — ковтаючи сльози, відповіла. — Тепер усе буде добре… Наша радість подвійна. Малюків буде двоє.
— О-о-о, — солодко простогнав Антон, занурюючись у м’яке волосся дружини. — Моя кохана…
Наступного дня Емілія на крилах щастя летіла до матусі поділитися радістю.
— Що-о? — аж задеревіла від почутого Ірина. — Як?
— Ти не рада? — відразу не зрозуміла донька. — Нарешті Господь змилостивився і…
— Як це змилостивився? — перебила її мати. — Хіба ти молилася? Просила Його про щось?
— Що з тобою? — не витримала Емілія. — Твої слова колючі. Може, я й не стояла цілодобово на колінах, але думками ніколи не забуваю про Всевишнього. Усе в Його руках, знаю. Та й ти… молилася. Хіба ні?
— Так, — важко опустила голову Ірина. — Багато. Але мене Господь не почув. Напевно…
— Я не розумію, — зацікавилася Емма. — Ти про що?
— А стать дітей уже відома? — підняла на дочку благальний погляд, наче останню надію на щось плекала.
— Ні, звичайно, — витріщила на неї свої здивовані очі вагітна жінка. Незрозуміла поведінка матері явно лякала.
— Боюся, будуть хлопчики, — голосно зітхнула Ірина. — Хлопчики… — дивно повторила.
— Ну все, мамо, — не витримала Емілія. — Якщо ти зараз же не поясниш, про що мова — я ображуся. Не мовчи, бо не жартую. Справді, — категорично заявила.
Ірина підняла на неї засльозені очі й криво усміхнулася.
— Серце не витримує, — сумно виправдовувалася. — Шкодую, що не зможу обняти їх, побавитися. Не дочекаюся…
— Нащо так мене засмучуєш, рідненька? — обняла неньку зворушена Емілія. — Хіба ми господарі свого життя? Чому сама вирішуєш, коли що буде?
— Відчуваю… — слабо прошепотіла Макарова.
А вночі, коли залишилась на самоті — віддала Богові душу.
Емма важко пережила смерть матері. Антон спочатку навіть не хотів пускати її на похорон. Але це ще більше розривало серце дружини. Мусів змиритися.
— Мамко, — ридала над труною невтішна Емілія. — Нащо ти покинула мене? Наче свідомо попрощалася? А я, дурна, не зрозуміла, — заливалася сльозами, цілуючи холодне неживе обличчя. — Залишила тебе саму. Прости. Прости, — поправляла рано посивіле волосся й хустинку на нерухомій голові. — Як же я буду жити без тебе? Як? — обнімала, мов живу.
— Пора, — легенько обняв дружину за плечі Антон, даючи зрозуміти, що труну забирають, аби віддати тіло землі.
Емілія відступила й прикрила рота рукою, наче душевні крики намагалася заглушити.
Волошин притис жінку до себе…
* * *Сьогодні Тимур приїхав на роботу аж після десятої. То був один із надзвичайно завантажених днів. Засідання у суді до обіду. Заплановані зустрічі з клієнтами. Ще одне засідання після обіду.
Найперше увімкнув комп’ютер, передивився електронну пошту, потім глянув у нотаріальну базу й… заціпенів… квартира Ірини Макарової перейшла у спадщину! Значить…
— Померла все-таки, — задумано прошепотів і відкинувся на кріслі. — Не пройшло й семи місяців після нашої розмови. Царство їй Небесне. Бідна жінка…
Згадав про конверт.
Знайшов його у сейфі.
«Треба з’їздити й віддати, — подумав. — Але коли? — нервово глянув на годинник».
— Ваша кава, — весело повідомила Клара, заносячи тацю з запашним напоєм.
Батурін не тримав власної секретарки. Клара була таким же юристом, як і решта його працівників. Але вже якось так склалося, що вона завжди ближче до Тимура, знає його графік, за потреби свій пристосовує до нього. Якщо якісь гості у шефа — із задоволенням пригостить чаєм. Тому для неї двері кабінету боса завжди відчинені.
— Ви сьогодні якийсь особливо заклопотаний, — відмітила дівчина, кладучи піднос на стіл.
— Важкий день, — погодився Тимур, обмахуючи обличчя конвертом, наче віялом. — Два засідання у суді, клієнти та ще й… — глянув на конверт.
— Що там? — серйозно запитала Клара.
— Бажано якнайскоріше віддати адресату, — зітхаючи, відповів.
— Можна глянути? — попросила юристка.
Батурін мовчки простягнув їй конверт.
— Якщо хочете — можу закинути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.