Читати книгу - "Мости округу Медісон"

– Ви називаєте це лукою чи пасовищем? – спитав він.

– Пасовищем, гадаю. Худоба не дає траві рости високо. Стережіться її посліду.

Місячне кружало, майже повне, з’явилося на східному краю неба, яке стало зовсім лазуровим від проміння сонця, що сховалося за обрієм. Унизу по вулиці ракетою пронеслася автівка з гуркотом, що чувся навіть крізь глушник. То хлопець із родини Кларків. Захисник вінтерсетської футбольної команди. Їде з побачення з Джуді Леверенсон.

Давно Франческа не мала нагоди вийти на таку прогулянку. Після вечері, яка завжди була о п’ятій, починалися телевізійні новини, потім – вечірні програми, що їх переглядав Річард, а часом і діти, виконавши домашнє завдання. Франческа зазвичай читала в кухні книжки з вінтерсетської бібліотеки та книжкового клубу, до якого вона належала. Її цікавила історія, поезія й художня проза. За доброї погоди вона сиділа на ґанку. Телевізор наганяв на неї нудьгу.

Іноді Річард кликав її: «Френні, ти маєш це побачити!» Відтак вона йшла до вітальні й покірно сиділа з ним якийсь час. Такі заклики лунали, щойно на екрані з’являвся Елвіс. Або Бітлз – часті гості «Шоу Еда Саллівана».[3] Річард дивився на зачіски музикантів і з невірою та осудом хитав головою.

На кілька хвилин частину неба прорíзали яскраво-червоні смуги.

– Я називаю це рикошетом, – сказав Роберт Кінкейд, показавши рукою вперед. – Більшість людей занадто швидко відкладають фотоапарати. А насправді, як сонце сяде, настає момент, коли небо набуває чудових барв і світла. Лише на кілька хвилин – тоді, як сонце вже сховалось, але його промені немов рикошетом освітлюють небо.

Франческа нічого не відповіла. Вона мовчки дивувалася чоловікові, який вбачав істотну різницю між лукою та пасовищем. Якого хвилював колір неба. Який писав поезію й трохи прози. Який грав на гітарі, заробляв на життя фотографією й носив своє причандалля в рюкзаку. Який видавався вітром. І рухався, наче вітер. І, мабуть, походив від вітру.

Роберт глянув угору, сховавши руки в кишені лівайсів. Камера гойдалася біля його лівого стегна.

– «Сріблисті місяць-яблука // І сонце-яблука злотаві»,[4] – він промовив ці слова середнім баритоном, наче професійний актор.

Вона подивилася на нього:

– Вільям Батлер Єйтс,[5] «Пісня Енґуса-блукальця».

– Справді. У Єйтса чудові вірші. Реалістичні, лаконічні, чуттєві, магічні, сповнені краси. Ваблять мою ірландську натуру.

Якимись п’ятьма словами він сказав усе. Колись Франческа докладала чимало зусиль, щоб пояснити Єйтсову поезію учням у Вінтерсеті, але так і не змогла достукатися до більшості з них. Вона обрала Єйтса почасти з тих причин, які допіру назвав Роберт Кінкейд. Їй здавалося, що всі перелічені риси сподобаються підліткам, чий пульс б’ється, наче барабан шкільного маршового оркестру в перервах між таймами футбольної гри. Однак упередженість проти поезії, яку начебто породжує слабке чоловіче єство, виявилася нездоланною перешкодою навіть для Єйтса.

Франческа пригадала, як Метью Кларк глянув на свого сусіда, а тоді зобразив руками жіночі груди, коли вона прочитала останній рядок вірша «…І сонце-яблука злотаві». Хлопці хихотіли, а дівчата на лаві позаду них зашарілися.

Вони проживуть із таким ставленням до віршів усе своє життя – от що по-справжньому розчаровувало її. Знаючи це, вона почувалася зневаженою й самотньою, попри зовнішню доброзичливість місцевого люду. Поетам тут були не раді. Мешканці округу Медісон, прагнучи компенсувати почуття власної культурної неповноцінності, полюбляли казати: «Яке чудове місце, щоб виховувати дітей!» І їй завжди кортіло запитати: «А чи таке воно чудове, щоб виховувати дорослих?»

Без поспіху, ні про що не задумуючись, вони побрели пасовищем, обійшли його кругом і рушили назад до будинку. Темрява вже зовсім згустилася, коли вони переступили через огорожу. Цього разу вже він опустив для неї колючий дріт.

Вона згадала про бренді:

– Я маю трохи бренді. Чи, може, ви бажаєте кави?

– А можна поєднати те і те? – донісся його голос із темряви, і Франческа відчула, що він усміхається.

Вони ступили у світляне коло, що його на траві та ріні окреслив ліхтар, і жінка відповіла:

– Авжеж.

У власному голосі вона вловила якісь нотки, і це насторожило її. Вона впізнала їх: то було відлуння безтурботного сміху в каварнях Неаполя.

Важко було знайти дві чашки без жодної тріщини. І хоч вона була впевнена, що надтріснутий посуд – звичайне явище в його житті, але цього разу їй потрібні були лише бездоганні чашки. Дві чарки для бренді стояли перевернуті в глибині мисника зовсім невживані, як і саме бренді. Довелося звестись навшпиньки, щоб дотягтися до них. Вона пам’ятала про свої мокрі сандалії й джинси, що туго облягали її форми.

Він сидів на тому самому стільці, на якому сидів раніше, й дивився на неї. Прадавній дух. Роберт знову відчув поклик прадавнього духу. Йому хотілося провести долонею по її волоссю, торкнутися вигинів її стегон, побачити її очі, коли вона лежатиме під тягарем його тіла.

Прадавній дух поставав проти всього, чого навчено людство, проти всякої пристойності, закарбованої в нашій свідомості сторіччями культури, проти суворих правил цивілізованої людини. Чоловік намагався думати про щось інше: про фотографію, дороги, криті мости. Будь про що, тільки не про те, яка вона з себе.

Та все було дарма, і він знову жадав торкнутися її шкіри, припасти животом до її живота. Вічні питання, завжди ті самі. Чортів прадавній дух, що рветься назовні. Він душив його в собі, намагався загнати вглиб, закурював чергову цигарку і вдихав дим на повні груди.

Франческа весь час відчувала на собі його погляд, хоч і обережний, досить стриманий і зовсім не настирливий. Жінка не мала сумніву: він відразу зрозумів, що в ці чарки ще ніколи не наливали бренді. Зважаючи на його типово ірландське відчуття трагічного, вона здогадувалася, що він не може лишатися байдужим до порожнечі цих чарок. І то не жалощі. У нього не така вдача. Можливо, смуток. Вона майже чула, як він подумки складає слова в рядки: