Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Борги нашого життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Борги нашого життя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борги нашого життя" автора Андрій Гарасим. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 58
Перейти на сторінку:
class="book">— Ви глибоко помилялися. Проте не буду вас у чомусь переконувати. До речі, про Грінченка — ви знаєте, де він зараз?

— Не маю ані найменшої уяви, — відповів чесно.

— Ясно. Ну то будемо вважати, що ви з Семеном написали заяви на звільнення. Зарплатню вам скинуть на картку — ви ж у нас майже місяць пропрацювали. І Семенові теж, хай не турбується.

— А інцидент з вашими співробітниками?..

— Вважатимемо, що його не було. Всі розійшлися полюбовно.

— Е-е-е… Василю Петровичу, я можу вам довіряти?..

— Слухайте, я не маю часу у чомусь вас переконувати. Якщо маєте якісь побоювання — це ваша особиста справа. Вам вирішувати. Вибачте, трохи зайнятий. До побачення.

— До побачення.

Ясна річ, я переповів суть розмови з Загоруйком Семові. Слова Василя Петровича його теж особливо не переконали.

Наступного дня, як і обіцяв Василь Петрович, вранці мені прийшло смс-повідомлення, що на картку надійшла моя перша і остання зарплата на цій роботі. Я трохи обносився останнім часом, тому на отримані гроші поїхав прикупити якогось одягу. Проте з шопінгом не склалося, чомусь не було настрою. Повештався містом, зайшов до кав’ярні. Замовив коньяк і каву та надовго засів зі своїми роздумами. Чомусь система вирішила нас відпустити, хоча ще за день до цього я готовий був з ким завгодно закластися, що нам будуть мститися. Принаймні так, як мені здавалося, мала функціонувати система. Але все вийшло інакше — ми були їй нецікаві, непотрібні. Нас вирішили просто викинути, запропонувавши жебрацького хабара у вигляді зарплати за недопрацьований місяць. Тепер я знову був вільний і безробітний.

Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.

Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.

— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.

— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?

— А що, там проблема з кольорами?

— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.

— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.

— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…

У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.

— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.

— Яке свято? — перепитав я.

— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.

— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.

Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…


В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.

— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.

— Мені дуже треба, — відповів я.

— Кудись зібрався терміново їхати?

— Так.

— І куди, коли не секрет?

— Туди, — мовив, показуючи на зображення з синім морем та засмаглою жінкою.

— Ясно, — якось сумно кивнув головою парубійко. — Все та ж попсня.

— А що не попсня?

1 ... 12 13 14 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борги нашого життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борги нашого життя"